Оксана почала приїжджати до Павла Мироновича частіше. Вона поступово пізнавала його й слухала розповіді про знайомство з Ларисою, про їхнє коротке щастя і про розлуку, яку обидва вважали неминучою. Ці розмови не повертали минулого, зате заповнювали прогалини в історії її родини.
Тепер їй ставало зрозумілішим і мовчання матері. Бабуся з дідусем тримали доньку в суворій залежності, а Лариса так і не зуміла звільнитися від їхнього впливу. Після їхньої смерті вона швидко ослабла, почала тяжко хворіти й прожила недовго. Оксані здавалося, що мати до кінця життя шкодувала про зроблений вибір так само, як Павло Миронович жалкував про свій відступ. Тепер став зрозумілим і сенс напису на фотографії: розлука її батьків справді розтяглася на все життя.
Що краще Оксана пізнавала батька, то важче їй було повертатися самій до будинку, де він колись жив. Чоловік переконував її, що не заслуговує на турботу й не хоче ставати новим тягарем. Але донька бачила в цих словах не байдужість, а звичку відступати, заздалегідь вирішуючи за інших, що так буде краще.
Оксана дедалі частіше думала про неймовірний ланцюг збігів. Якби родина не продала старий будинок, фотографії залишилися б у підвалі, а дві половинки кулона ніколи не з’єдналися б. Вона не дізналася б, як сильно її батьки кохали одне одного, а її батько й далі згасав би далеко від рідних стін.
Нарешті Оксана зрозуміла, що не може залишити все як є. Минулого вже не змінити, зате теперішнє ще належало їм. Вона сказала Павлові Мироновичу, що забере його додому й буде поруч, а все втрачене вони спробують надолужити настільки, наскільки це можливо…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
