Повернувшись до знайомих кімнат, Павло Миронович ніби ожив. Його обличчя стало спокійнішим, у голосі знову з’явилася твердість, а дні набули сенсу. Він узявся за різьблення по дереву, зв’язався зі старим знайомим і почав отримувати замовлення з міста. Так чоловік міг допомагати доньці грошима й відчувати, що не перетворився для неї на тягар.
По господарству він робив усе, що дозволяли сили. Оксана не квапила його й не вимагала вдячності: їй було досить бачити, як рідні стіни повертають батькові інтерес до життя. Навіть мовчання між ними поступово стало не важким, а теплим — таким, яке буває в людей, яким уже не треба доводити своє право бути поруч.
Звістка про возз’єднання дійшла до дружини Павла Мироновича. Незабаром вона приїхала разом із сином і з порога зажадала, щоб Оксана не розраховувала на спадок. Жінка наполягала, аби чоловік заповів її дітям свою частку в спільній міській квартирі.
Оксана спокійно дала зрозуміти, що ні на частку в квартирі, ні на інше майно не претендує. Їй потрібен був не спадок — вона знайшла рідного батька, і більшого не вимагала.
Будинок, який ще недавно здавався свідком усіх утрат Павла Мироновича, тепер наповнювався новим життям. У кожного з’являвся шанс перестати розплачуватися за давні помилки…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
