Життя без прикрасПіднімаючись на третій поверх, вона полізла по ключ і забурмотіла прокльони на адресу колишньої невістки. З майданчика тягнуло різким запахом паленого металу, у носі щипало. Поверх нього стояв пронизливий вереск електроінструмента.
Алла Григорівна глянула вгору й зупинилася. Біля знайомих дверей — коричневих, оббитих дерматином — стояв здоровенний чоловік у робочому комбінезоні. У нього в руках ревла болгарка; із дверної коробки під нею виривалися цілі снопи іскор. На сходах уже валявся старий замок. Від нього залишився покручений шматок металу. На підлозі поруч лежав масивний замок із товстими ригелями; цей, на відміну від старого, був цілком новим.
Вона закліпала. Думки буксували, але зір тут ні до чого: чужа людина серед білого дня зламувала двері її житла. Сумки впали на сходинки, а повітря в грудях наче обернулося на пару киплячого чайника.
— Ти що коїш, іроде?! — зарепетувала вона. — Моя квартира! Геть звідси, злочинцю! Олеже, поліцію викликай! Грабують нас!
Слюсар прибрав палець із кнопки, і вереск обірвався, залишивши дзвін у вухах. Чоловік спокійно підняв на лоба захисну маску, змахнув піт тильним боком брудної рукавички й кивнув собі за спину.
Зсередини відчинилися двері. На порозі неквапливо з’явився батько Ірини, Степан Романович, з акуратною пластиковою папкою-швидкозшивачем. Високий, широкоплечий, із посивілими скронями, у добротному светрі грубої в’язки, він зберігав цілковитий спокій посеред чужої істерики.
Спершу він подивився на Аллу Григорівну, яка важко дихала, потім глузливо — на Олега. Той із несподіванки притиснувся спиною до стіни. З легкою зневагою так проводжають настирливу муху: довго дзижчала над вухом і таки влетіла в липку стрічку.
— Добридень, Алло Григорівно, — промовив Степан Романович розміреним густим басом. У неї дрібно затремтіли коліна. — Навіщо ви весь під’їзд на ноги здіймаєте, сусідів лякаєте? Майстра запросив я. Він виконує замовлення.
— Що?! — Обличчя жінки вкрилося червоними плямами. — Негайно наряд викличу! За шкірку звідси викину! Квартира моя, чуєш? Я господиня!
Вона вихопила з кишені телефон і стала тицяти в екран неслухняними пальцями. Степан Романович залишився на місці. Легка посмішка торкнулася кутика рота; він розкрив теку й дістав папери.
— Неодмінно телефонуйте, Алло Григорівно, — добродушно запропонував він, запрошуючи жестом руки. — Мені ж допоможете: незаконних мешканців виселимо швидко й законно. І поліція стане в пригоді, коли ваше сміття виноситимемо.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.