Лариса не дозволила собі розклеїтися. Вона вчилася робити масаж, запам’ятовувала вправи, стежила за режимом, возила онуку на процедури. Мирослава не брала іграшки так, як інші діти, не ставала на ніжки, не робила перших кроків. Кожен маленький рух давався важко. Іноді Лариса плакала у ванній, відкривши воду, щоб Павло не почув, потім витирала обличчя й поверталася до онуки з усмішкою.
Повністю виправити хворобу виявилося неможливо. Але дівчинка росла розумною й допитливою. Вона рано вивчила літери, любила слухати казки, швидко лічила, запам’ятовувала нові слова. Лариса, яка колись працювала педагогинею, займалася з нею терпляче й суворо, як зі звичайною дитиною, якій просто потрібна більша підтримка.
Коли Мирославі виповнилося сім, Лариса повезла її до спеціалізованої школи. Повернулася мовчки, зняла пальто й довго стояла в передпокої.
— Більше я туди її не повезу, — сказала вона. — Там стільки дітей на візках… Є зовсім тяжкі. Я ледь не розридалася просто у дворі. Давай оформимо навчання вдома.
Павло не сперечався. Так Мирослава залишилася вчитися вдома. Лариса раділа її успіхам, навчала іноземної мови, розкладала зошити на столі й часто згадувала Мар’яну, яка теж чудово вчилася, але не змогла вберегти себе.
Одного разу Мирослава зателефонувала дідусеві сама:
— Дідусю, приїжджай. Бабусі зле.
Павло мчав додому, майже не помічаючи дороги. Коли він під’їхав, медична машина вже від’їжджала від під’їзду. Ларису не встигли довезти до лікарні…
