Після похорону дім став іншим. Тиша в ньому була не спокійною, а порожньою. Павло залишився сам із дванадцятирічною онукою, і горе доводилося відсувати вбік: Мирослава потребувала його щодня. Треба було годувати, підіймати, возити, домовлятися з викладачами, стежити за реабілітацією, оплачувати помічницю.
Він продовжував працювати в майстерні й викладати в художньому училищі. На могилі Лариси Павло сам установив скульптуру — тиху, світлу, схожу на неї в ті хвилини, коли вона усміхалася Мирославі над розгорнутою книжкою.
Онуці він не відмовляв майже ні в чому. Зробив ремонт у її кімнаті так, як вона хотіла: світло, м’яко, з рожевими деталями й зручними меблями. Купив хороший комп’ютер, і цей екран став для Мирослави вікном у світ, куди вона не могла потрапити своїми ногами. Через нього вона навчалася, слухала лекції, дивилася міста, читала книжки.
У соціальних мережах у неї з’явилися знайомі, а потім і справжня подруга — Олеся. Вони були ровесницями. Олеся в дитинстві випала з вікна й пошкодила хребет, тому теж пересувалася на візку. У неї були мама, тато й брат. Мирослава іноді заздрила цій звичайній повноті, але без злості. З Олесею вони могли говорити годинами: про навчання, ігри, лікарів, смішні картинки, мрії й страхи, про які здоровим людям не завжди розкажеш…
