Школу вони закінчили майже одночасно. Олеся вирішила вступати на юридичний факультет, Мирослава обрала перекладацький напрям — так колись мріяла Лариса. Обидві хвилювалися, готувалися, підтримували одна одну нічними повідомленнями. Коли прийшли результати, вони кричали від радості так голосно, що Павло прибіг із кухні.
Одного разу Олеся зателефонувала по відеозв’язку й з порога випалила:
— Міро, я познайомилася з хлопцем!
— Де?
— В університеті. У їдальні. Я намагалася донести тацю, а він підійшов і сказав: «Дозволь допоможу». Я почала відмовлятися, а він однаково доніс. Потім після занять провів мене додому. Сказав, завтра чекатиме біля входу.
— Він теж на візку?
— Ні. Звичайний. Тільки окуляри носить, зір слабкий. Звуть Роман. Високий, спокійний, дуже вродливий.
Олеся знітилася й закрила обличчя долонями, а Мирослава сміялася й майже фізично відчувала її щастя.
Відтоді в подруг з’явилася нова тема. Олеся розповідала, як Роман зустрічає її перед заняттями, як котить візок тротуаром і не вдає, ніби здійснює подвиг. Як заходить до неї додому, допомагає із завданнями, п’є чай із її батьками. Іноді він переказував їй історії, які чув від батька після далеких поїздок.
— Здається, я закохалася, — зізналася Олеся одного разу. — З ним я забуваю, що хтось може дивитися на мене інакше…
