Удома Лариса зустріла його біля дверей.
— Ти знайшов її? Говорив?
Павло кивнув. Він бачив, як дружина тримається за спинку стільця, і не наважився розповісти всю правду. Серце в Лариси давно було слабким.
— Вона полетіла до чоловіка. Сказала, що в них труднощі з його рідними. Просила не шукати. Обіцяла зв’язатися, коли зможе.
— А Мирослава? — Лариса подивилася на ліжечко.
— Мирославу роститимемо ми.
Того ж вечора вони поїхали по суміші, пляшечки й усе необхідне. Життя різко змінило напрямок. Спочатку вони чекали дзвінка за день чи за тиждень, потім листа, потім бодай короткої звістки. Зверталися до офіційних служб, намагалися щось дізнатися через представництва, але слід доньки зник. Вона ніби розчинилася в тому далекому житті, яке колись вибрала сама.
Мирослава росла, і разом із нею зростала тривога. У три місяці вона погано тримала голівку. Невролог призначив обстеження. Потім були кабінети, черги, висновки, довгі розмови лікарів. Спадкові хвороби виключили. Причиною назвали тяжкі пологи й ураження нервової системи. Діагноз пролунав так, ніби двері до колишньої надії зачинилися: ДЦП…
