— Мар’яно, поясни, що відбувається, — він намагався говорити тихо, але голос зірвався. — Ти зникла з дому, залишила доньку. Як це розуміти?
Вона всміхнулася, і ця усмішка здалася Павлові чужою.
— Ви так нічого й не зрозуміли? Ми з Маліком залежні. Обоє. Він посварився з матір’ю, нас вигнали з батьківського дому. Останній місяць ми жили де доведеться, майже в халупі. Він не працює. Я не працюю. Куди мені везти дитину?
Павло дивився на неї й не впізнавав. Перед ним була його донька, та сама дівчинка, яка колись приносила додому грамоти й сміялася на кухні. Але говорила вона так, ніби життя маляти до неї майже не стосується.
— Залишся, — сказав він глухо. — Ми допоможемо. Лікування, робота, дитина — усе вирішимо. Тільки не повертайся туди. Він затягне тебе за собою.
— Я кохаю чоловіка.
— Кохання не повинне вести в прірву.
— Ми виберемося. А якщо ні — однаково будемо разом.
— А Мирослава?
Мар’яна опустила очі.
— Їй краще з вами. Там її можуть забрати родичі Маліка. Я скажу, що дитина не вижила.
Павло ніби скам’янів.
— Доню, отямся.
Вона підвелася, взяла валізу й поспіхом пішла до реєстрації.
— Не шукайте мене. Коли все налагодиться, я сама дам знати.
Він ще довго стояв на місці й дивився, як Мар’яна йде, не озираючись…
