Минуло зовсім небагато часу. Звичайного дня Лариса вивезла візочок на прогулянку до найближчого скверу. Мар’яна допомогла спустити його, поцілувала доньку в лоб і повернулася до квартири. Усе виглядало звично.
Павло поїхав до майстерні. Він був скульптором, і стара дача, де стояли глина, гіпс і незавершені роботи, стала для нього місцем, де можна було мовчати. Там він і почув дзвінок дружини.
— Павле, ми повернулися, а Мар’яни немає, — голос Лариси тремтів. — Валіза зникла. Телефон не відповідає. Що робити?
— Коли ви йшли, вона нічого не казала?
— Ні. Допомогла з візочком і пішла назад. Ми гуляли близько двох годин.
Павло відразу зрозумів, куди треба їхати. Він кинув інструменти, сів у машину й попрямував туди, звідки відлітали міжнародні рейси.
Лариса плакала в слухавку:
— Вона не могла покинути дитину. Не могла ж?
Павло хотів відповісти впевнено, але слова застрягли.
— Ми багато чого не знаємо, Ларисо. Ми бачили тільки те, що вона сама нам показувала.
У залі очікування він помітив Мар’яну майже відразу. Вона сиділа біля стіни з невеликою валізою, бліда, напружена. Побачивши батька, відвернулася, але Павло вже йшов до неї…
