Максим уже чекав, сидячи за столиком біля вікна, і мав незвично виснажений вигляд: темні кола під очима, скуйовджене волосся, пальці, що нервово постукували по столу.
«Дякую, що прийшла», — сказав він, коли Оксана сіла навпроти.
«У тебе є тридцять хвилин. Кажи, що хотів сказати».
Максим кілька секунд мовчав, ніби збираючись із духом, а тоді промовив, ретельно добираючи слова:
«Оксано, я дізнався про спадщину. Про квартиру Петра Михайловича, про гроші, про все».
Оксана відчула, як усередині в неї все завмирає від напруження, але постаралася зберегти якомога незворушніший вираз обличчя.
«І що з того? Це моя спадщина, отримана за заповітом, і вона не має жодного стосунку до нашого розлучення».
«Я знаю, — швидко сказав він. — Я не претендую на неї, повір мені. Я просто хотів сказати, що… що готовий переглянути своє рішення про розлучення».
Оксана відчула, як усередині в неї здіймається хвиля крижаного, майже зневажливого подиву від нахабства цієї пропозиції.
«Переглянути? Ти хочеш сказати, що тепер, коли дізнався про спадщину, раптом передумав розлучатися з вагітною дружиною, від якої ще тиждень тому так холодно відмовився?»
«Я помилявся, — сказав він, опускаючи очі. — Я злякався відповідальності, злякався змін, які несе із собою дитина. Але за цей тиждень я багато думав і зрозумів, що припустився величезної помилки. Я хочу повернути тебе, хочу бути поруч із тобою і з нашою дитиною».
Оксана слухала ці слова, і з кожною секундою в ній міцнішало переконання, що перед нею сидить людина, яка бреше настільки невміло, що це майже образливо для її інтелекту.
Вона згадала листа дядька Петра, історію платежів у ресторанах біля будинку Лариси, розмову з самою Ларисою, яка пропонувала поділ майна, і раптом зрозуміла з усією ясністю логічний ланцюг, що привів Максима до цієї незграбної пропозиції примирення.
«Максиме, — сказала вона повільно, дивлячись йому просто в очі, — скажи мені чесно: Лариса вже відштовхнула тебе, дізнавшись, що поділ спадщини зі мною не вийде? Чи ти просто вирішив підстрахуватися заздалегідь, поки не пізно?»
Обличчя Максима зблідло так різко, що Оксана зрозуміла: вона влучила просто в ціль.
Кілька секунд він сидів мовчки, ніби намагаючись придумати, як викрутитися, а тоді вимовив тремтячим голосом:
«Звідки ти знаєш про Ларису?»
Це було пряме підтвердження всього, про що Оксана вже здогадувалася, але почути його власне зізнання виявилося навіть важче, ніж вона припускала. Утім, разом із болем прийшло й дивне полегшення.
Тепер не треба було більше сумніватися, гадати, сподіватися на помилку.
«Дядько Петро розповів мені все в листі, який написав перед смертю, — відповіла вона рівним голосом, намагаючись зберігати гідність, попри бурю емоцій усередині. — Він бачив вас обох разом, коли ви приходили до нього пів року тому. Він підозрював, що ви з Ларисою намагаєтеся з’ясувати, кому дістанеться його майно і чи можна буде використати мене у своїх інтересах».
Максим мовчав, опустивши голову, і це мовчання було красномовнішим за будь-які слова.
«Отже, це правда, — вимовила Оксана тихо, відчуваючи, як усередині в неї щось остаточно холоне. — Ти справді весь цей час приховував від мене стосунки з нею? Не просто злякався батьківства, а майже рік жив подвійним життям?»
«Оксано, все було не так просто, — спробував заперечити Максим, підводячи нарешті погляд. — Так, я познайомився з Ларисою близько року тому, у нас справді зав’язалися стосунки. Але це не була від самого початку спланована афера заради грошей твого дядька. Просто з часом, дізнавшись про її спорідненість із Петром Михайловичем, ми почали обговорювати можливі перспективи і…»
«Припини, — перебила його Оксана різко, вперше за всю розмову підвищивши голос настільки, що кілька відвідувачів кафе озирнулися в їхній бік. — Припини намагатися подати це як щось таке, що сталося само собою. Ти розпитував дядька Петра про його майно. Ти зустрічався з його племінницею за моєю спиною. Ти вирішив розлучитися зі мною наступного дня після того, як дізнався про вагітність. І тепер, коли ваші плани щодо спадщини провалилися, ти прийшов до мене, сподіваючись, що я погоджуся прийняти тебе назад, не знаючи всієї правди».
Максим мовчав; його мовчання було визнанням провини, красномовнішим за будь-які слова.
«Я не відмовлюся від розлучення, — продовжила Оксана, підводячись із-за столу. — Навпаки, тепер я хочу, щоб цей процес завершився якнайшвидше. І я хочу, щоб ти знав: я ніколи більше не дозволю собі бути настільки наївною, щоб вірити в щирість людини, здатної на таку зраду».
Вона розвернулася, щоб піти, але біля самого виходу зупинилася й обернулася до нього востаннє.
«До речі, можеш передати Ларисі, що її спроба домовитися зі мною про добровільний поділ спадщини теж не матиме успіху. Тож ви обоє залишилися ні з чим — ні з тим майном, на яке розраховували, ні, схоже, одне з одним, якщо твоє повернення до мене означає, що й із нею в тебе щось не склалося».
Вона попрямувала до виходу. Наталія відразу підвелася з-за сусіднього столика й пішла слідом за нею.
Уже надворі подруга взяла Оксану під руку.
«Я все чула, — сказала вона. — Ти трималася неймовірно…»
