Вона згадала всі нюанси останнього року: почастішали вечірні робочі зустрічі Максима, його дратівливість під час обговорення планів на майбутнє, його дивне мовчання, коли вона заводила розмову про дитину. Усе раптом почало складатися в моторошну, огидну картину.
Вона змусила себе дочитати листа до кінця.
«Саме тому, Оксаночко, я й склав заповіт так, щоб, навіть якщо мої побоювання виявляться правдою і твій чоловік справді вирішить піти до іншої жінки, майно за жодних обставин не могло опинитися під контролем ані його, ані тим більше Лариси. Нехай це буде моїм останнім подарунком тобі. Не просто гроші й квартира, а захист від людей, які, можливо, довго виношували план, як використати твою доброту й мою прихильність до тебе у своїх корисливих цілях.
Я хочу, щоб ти, дізнавшись правду, не зламалася, а знайшла в собі сили жити далі гідно, не озираючись на тих, хто зрадив твою довіру. Ти сильна жінка, Оксаночко, я бачив це в тобі від самого початку нашого знайомства, і я вірю, що ти впораєшся з будь-якими випробуваннями. Обіймаю тебе, де б я тепер не був.
Твій дядько Петро».
Оксана закінчила читати й кілька секунд сиділа зовсім нерухомо, дивлячись перед собою в одну точку. У кабінеті повисла важка тиша, яку порушував лише тихий шум дощу за вікном.
«Оксано Петрівно, — обережно покликав її нотаріус. — Вам недобре? Може, води?»
Вона повільно похитала головою, намагаючись зібратися з думками. Те, що вона щойно прочитала, пояснювало надто багато з того, що відбувалося в останній рік їхнього шлюбу з Максимом, але водночас породжувало величезну кількість нових запитань.
«Мені треба дещо перевірити», — сказала вона раптом, дістаючи телефон із сумки. «Перепрошую, дайте мені хвилину».
Вона відкрила банківський застосунок на телефоні, куди була підключена їхня з Максимом спільна кредитна картка, якою вони іноді розраховувалися за спільні покупки, хоча основні рахунки в обох були окремі.
Вона перегорнула історію операцій за останні місяці, вдивляючись у кожен рядок, і раптом натрапила на кілька платежів у ресторанах, назв яких не впізнавала, зроблених у денний час, коли Максим мав бути на роботі.
Вона швидко знайшла ці ресторани в інтернеті й із жахом виявила, що всі вони розташовані в районі, де, судячи з адреси в документах, проживає Лариса Іванівна.
«Олеже Васильовичу, — вимовила вона стишеним голосом, — ви можете сказати мені, де саме проживає племінниця Петра Михайловича? Адреса вказана в документах?»
Нотаріус звірився з паперами й назвав вулицю. Це була саме та вулиця, поруч із якою розташовувалися всі три підозрілі ресторани з історії платежів Максима.
Оксана відчула, як усередині неї щось остаточно руйнується, ніби остання цеглина тієї стіни, яку вона роками вибудовувала навколо образу щасливого шлюбу, нарешті падає й відкриває погляду непривабливу правду.
«Отже, весь цей час… — вимовила вона повільно, вголос формулюючи думку, яка складалася в неї в голові. — Максим зустрічався з Ларисою. Не випадково вони познайомилися через якихось спільних знайомих, а спеціально, щоб через неї вийти на Петра Михайловича й зрозуміти, чи є в нього майно, на яке можна розраховувати.
А потім, дізнавшись, що старий, можливо, залишить спадщину мені, вони вирішили, що найзручніше буде, якщо Максим розлучиться зі мною, а Лариса зрештою отримає вплив на майно через нього, коли він одружиться з нею».
Вона замовкла, відчуваючи, як ця думка набуває дедалі чіткіших обрисів у її свідомості, підкріплюючись фактами, які вона щойно виявила в історії платежів.
«Але план не спрацював так, як вони розраховували, — продовжила вона, і в її голосі вперше за весь день прозвучали нотки, схожі на похмуре крижане задоволення. — Бо Петро Михайлович виявився розумнішим за них обох. Він передбачив саме такий сценарій і склав заповіт так, щоб майно дісталося мені й було захищене від будь-яких маніпуляцій з боку мого чоловіка. І більше того, умова про шлюб зіграла не на їхню користь, а на мою, бо розлучення, яке вони, ймовірно, планували як спосіб звільнити Максима для шлюбу з Ларисою, насправді звільняє мене від п’ятирічної відстрочки…»
