Після двох років ув’язнення Ірина повернулася до колишньої фірми мити туалети

— Дмитре, ти ж мені віриш? — плакала вечорами Ірина. — Я не могла всього цього зробити.

— Звісно, вірю, Іринко, — розсіяно казав Дмитро. — Але як допомогти, я не знаю.

— Але ж ти комп'ютерник, треба розібратися, хто міг залізти в мій комп'ютер, — у розпачі вигукувала Іра. — Дімо, допоможи мені.

— Звісно, допоможу, — заспокоював Діма. — Тільки я зараз не можу зайти в базу, зараз поліція розбирається. Та не переживай ти так, розберуться.

Але не розібралися. Через кілька місяців відбувся суд, і Ірину засудили на два роки. Найбільше в цій ситуації дівчині було шкода не себе — маму. Марина Степанівна просто постаріла років на десять.

— Матусю, я ні в чому не винна! — крикнула дівчина, коли її виводили в наручниках із зали суду.

— Я вірю, люба моя! — плакала мама. — Тримайся, моя дівчинко!

А от Діма на суд навіть не прийшов і за весь час жодного разу не написав їй до в'язниці.

— Спритно тебе підставили, дівко, — усміхнулася співкамерниця Зінаїда, коли Іра все розповіла. — Видно, заздалегідь спланували.

— Але хто? Я не могла в це повірити. І чому на мене все повісили?

— Видно, добре всі кінці почистили. А ти про свого Дмитра що думаєш?

— Дмитро? Ні, не вірю, — хитала головою Іра. — Ми ж так любили одне одного.

— Ти вже два місяці тут сидиш, а він жодної звістки не прислав. Он, матуся твоя вже дві посилки за цей час надіслала. Листи ти від неї стосиком складаєш. А цей, Іро, — от стовідсотково він.

— Не вірю, — вперто повторювала Іра.

Минуло два роки. Іра від дзвінка до дзвінка відсиділа свій строк і вийшла на волю. І ось зараз, сидячи на автобусній зупинці, вона ще раз прокручувала в голові спогади з минулого життя. Її досі мучило одне питання: невже справді тоді її підставив Дмитро?