Життя без прикрас— Сам я вирішив. Бабуся казала, ти будь-які листи дочитуєш. Навіть злі.
У цьому вона не помилилася: жодного листа, навіть анонімного, я не залишав недочитаним. Хотів запитати ще, але слів не знайшов.
— Мені подихати треба.
Я вийшов на ґанок. Дощ уже минув. За річкою, над дахами, згасав холодний захід сонця; пахло мокрими яблунями й лазнею. Тримаючись за поручень, я дихав. Потім двері рипнули, поруч став Дмитро, теж узявся за поручень. Довго ми нічого не говорили.
— Ти батьком його називаєш.
Не це я збирався сказати. Вихопилася дріб’язкова, ревнива фраза. Дмитро навіть не повернув голови.
— Три роки тому наша швидка на трасі перекинулася. Струс мозку, зламана ключиця. Два тижні в обласній лікарні. Мама розповідала тобі? — Він продовжив: — Василь Федорович щодня приїжджав. Сидів біля ліжка, мовчав. Він узагалі небагатослівний. — Дмитро помовчав. — І коли Кирило народився, усю ніч у пологовому будинку сидів, у коридорі. Тієї самої ночі, коли ти повідомив мені телефоном, що мати спить.
Я не відповів: заперечень у мене не було.
— А знаєш, тату, із чого в мене щоранку починалося ці десять років? — продовжив Дмитро. — Відкривав на планшеті виклики й насамперед шукав твою вулицю. Щодня. Я фельдшер, мені відомо, як знаходять самотніх старих. Через тиждень, коли з квартири вже тхне.
Він говорив без сліз, так рівно, наче йшлося про погоду. Від такого голосу я злякався дужче, ніж злякався б крику.
За парканом загавкав собака. У будинку дзвенів посуд, лунали голоси й гітара. Кирило голосно розтлумачував дідові Василю щось про піаніно. Тривав звичайний родинний вечір — у моїй родині, де я залишався чужим.
Притиснутий до стіни, я, як завжди, заходився захищатися.
— Десять років тому я кримінальні справи розглядав, Дмитре. Цигани щороку проходили через мої процеси. Породичайся я з такою родиною, будь-який захисник отримав би підставу вимагати відводу. Я про неупередженість суду дбав, не про себе.
Говорив я складно, перелічуючи аргументи, як на колегії. Син не перебивав.
— Батько — настроювач, мати — прибиральниця, Вербицькі, з Липовражного, — промовив він, дослухавши. Повернувся до мене. — Ти у справах 1989 року статті пам’ятаєш, тату. Пам’ятаєш місяць у ніч пожежі. І хочеш, щоб я повірив: тоді ти нічого не зіставив?
Я мовчав.
— Мама після вечері сказала: «Він одразу все зрозумів, Дмитрику. Я бачила — у нього ніж у руці здригнувся». Я не повірив їй. Легше було вважати, що ти циган не любиш. — Він дивився на мене. — Хоч раз відповідай без своїх статей.
Розповідь про те, ніби я нічого не пов’язав, була брехнею. Я десять років повторював її собі: Вербицьких багато, хіба мало настроювачів, хіба мало прибиральниць. Та варто було Марині заговорити про батька, як повернулося все. Липовражне, нічна дорога, стовп за сто метрів, книга під рецептурними бланками. «Вербицька Марина, три роки. Приніс брат». Жінка з куркою. Я тримав ніж і дивився на ту дівчинку з журналу, яка виросла й прийшла до мого дому.
— Я пам’ятав, — сказав я. — Вона заговорила про батька, і я одразу згадав.
— Тоді чому?
Я довго дивився туди, де догорав захід сонця. Заговорив повільно — так дають свідчення, яких уже не забереш.
— Кондратюк і ті триста дванадцять підписантів кричали, що цигани мене купили. Тридцять років тому я витримав. Довів, що судив за законом і нічого від них не отримав. Матір їхню прогнав, щоб навіть курку мені не могли поставити за провину. — Я перевів подих. — А потім ти привів ту дівчинку. І я подумав: породичаємося — скажуть, мав рацію Кондратюк. Ось розрахунок за вирок. Пожалів суддя палія, а тепер його сестру взяв за невістку. Не циган я злякався, Дмитрику. Свого вироку злякався. Найсміливішого вчинку у своєму житті.
Дмитро відповів не одразу.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.