Життя без прикрасМені хотілося щось сказати. Не вийшло: у горлі був знайомий холод — той, що приходив тридцять років разом із новинами про пожежі. Сто сорок урятованих людей. А я всі тридцять років у глибині душі підозрював Григорія й навіть тепер не був до кінця впевнений у його невинуватості.
Василь до цього не звертався до мене весь вечір. Він сидів прямо, поклавши на скатертину великі темні руки в дрібних шрамах. Ці руки пів століття натягували сталеві струни.
— Є річ, яку знає будь-який настроювач, судде, — заговорив він, дивлячись на долоні. — Перетягнута струна спочатку звучить чисто, голосно. Слухають, хвалять: гарна! А вона від болю дзвенить. Потім візьме й лусне посеред концерту. — Він помовчав. — У твоєму піаніно така була, посередині. Підтягну — стрій пливе. Знову підтягну — знову пливе. Наталя запитала, що сталося зі струною. Я пояснив: багато років її тягнули, а послабнути жодного разу не дали. Вона засміялася: «Василю, ти ж зараз не про струну говориш».
До кінця вечора він більше нічого не додав. Я подивився на свої пальці з ум’ятинами від ручки, яку тримав тридцять вісім років. Василь теж розглядав їх; здавалося, помічав те, чого я сам не бачив.
Кирило потягнув мене за рукав.
— Дідусю, хочеш подарунок від мене? День народження мій, зате подарунок буде твій.
За столом уперше за вечір засміялися. Навіть Аркадій хмикнув.
У кутку під вишитою серветкою стояло щось високе. Кирило підійшов, зірвав її — і я побачив чорне піаніно зі свічниками й відколом ліворуч. Не пам’ятаю, як підвівся й дійшов до нього. Пам’ятаю долоню на кришці, звично липкуватий лак. Біля петлі збереглася маленька подряпина у формі літери Н.
Сорок років тому, піднімаючи інструмент із вантажниками на третій поверх, я зачепив кришку пряжкою ременя. Наталя провела тоді пальцем по сліду й сказала:
— Ну ось, тепер воно підписане. Моє.
— Бабуся привезла його, коли мені п’ять виповнилося, — пояснив Кирило. — Казала, у мене руки музиканта. А дід Василь настроїв.
Він поклав товсту книжку на табуретку, сів зверху, поправив окуляри й озирнувся через плече.
— «Зіграй дідусеві, якщо він коли-небудь прийде», — таке прохання залишила мені бабуся. Сказала, пісня ваша. Я її три роки вчив. Тільки посередині буває, що зіб’юся.
Кирило почав грати вальс «Осінній сон». Його мелодія звучала з баяна на нашому з Наталею весіллі: був 1986 рік, святкували в їдальні машинобудівного заводу. Танцюючи з нею, я наступав їй на ноги; у відповідь лунав її сміх.
— Нічого, Вадиме, навчишся. У нас усе життя попереду.
Я не навчився. За тридцять вісім років ми більше жодного разу не танцювали: мені було ніколи. Вона грала цей вальс вечорами, коли вважала, що я заснув. Тихо. З лівою педаллю. Я лежав у спальні, слухав і не виходив до неї.
Посередині Кирило збився, почервонів, повернувся до того самого такту й дограв до кінця. Стало чути, як дощ стукає по бляшаному підвіконню.
Я плакав біля піаніно. У свої шістдесят шість років, у темному костюмі, перед циганською родиною, сином, невісткою — уперше за все життя на людях. Навіть обличчя не витирав.
Обернувшись на табуретці, Кирило злякався.
— Я погано зіграв?
Я став перед ним навколішки, щоб наші обличчя опинилися на одній висоті, узяв його руки. Довгі пальці, широка долоня — Наталині руки.
— Найкраще у світі ти зіграв.
— Навіть краще за бабусю? — запитав він, подумавши.
— Вона б тобою пишалася.
Кирило серйозно кивнув і обійняв мене за шию.
Підвівшись, я побачив поруч Галину. Вона дивилася на піаніно.
— Під кінець вона вже не вірила, — тихо сказала Галина. — В останній рік. Сиділа якось у четвер на цьому дивані, слухала Кирила й заплакала. Я запитала: «Наталю, що з тобою?» Вона мені: «Він не прийде, Галино. Тридцять років минуло в очікуванні, що він вийде зі спальні. Він не вийде».
На дивані лежав витертий плед, подушка була продавлена.
— Отже, написати мені вона Кирилові звеліла?
— Ні. Залишила на папірці твою адресу. Сказала, сам вирішиш, коли будеш готовий. Він два роки думав. Потім наважився.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.