Життя без прикрасІз кабінету Ірина вийшла з відчуттям, знайомим перед дослідженням невідомої проби: страшно, цікаво, руки вже хочуть працювати. Нарешті її не жаліли — з нею розбиралися у справі.
Увечері Роман поїхав у гараж. Ірина зняла з верхньої полиці шафи коробку з-під зимових чобіт. Чоловік за все життя туди не заглядав; про самі чоботи теж не знав.
Під вітальними листівками знайшлися обидва договори за 2010 рік. Продаж бабусиного будинку й купівля квартири — той самий місяць.
Ірина розгладила долонею папір.
— Дякую тобі, бабо Лідо.
Уночі, дочекавшись, коли всі заснуть, вона влаштувалася на кухні з аркушем. Зіставляла факти, як результати аналізів.
Банкам Роман перестав вірити ще в дев’яності: тоді пропали батькові заощадження. Відтоді повторював, що гроші слід тримати так, щоб можна було помацати. При цьому замовлення на фарбування нікуди не зникли — вечорами раз у раз телефонували клієнти.
Минулого тижня біля ліфта її зупинила сусідка з п’ятого поверху.
— Ромі вашому спасибі. Так мені двері пофарбував — гладенькі, замість дзеркала дивитися можна.
А вдома він виймав одну п’ятитисячну купюру: більше, мовляв, немає. Зник пакувальник. Улітку з’явився кодовий замок, яким Роман вихвалявся, наче медаллю. Усередину він допускав лише сина.
Схоже, гроші в нього були. Готівка. І шукати їх слід було в гаражі.
Ірина відклала ручку. Усі чоловікові «немає грошей» вона пам’ятала, як і власні відповіді: нічого, якось переб’ємося. Море, зуби, семестр Юлії. Ще двадцять дві тисячі Дарії.
Але спершу варто було перевірити квартиру. Раптом схованка вдома, а гараж вона даремно запідозрила.
У ніч із п’ятниці на суботу Ірина навшпиньки обійшла знайомі чоловікові затишні місця: зимові черевики, антресоль, балконний ящик з інструментами. Із черевика вивалився сухий павук. На антресолі знайшлася гірлянда, сплутана в колючого їжака.
Купюри знайшлися в чохлі вудок, якими Роман років п’ять не рибалив. В Ірини щось підскочило всередині, поки вона розгортала й рахувала гроші.
П’ятнадцять тисяч.
— Ох, Ромо, — прошепотіла вона й неголосно посміялася із себе. — До половини семестру не дотягує. Сигарети та бензин. Запасливий ти мій кроте.
Усі купюри вона згорнула, як раніше, і повернула в чохол.
Потім узяла з гачка автомобільні ключі. На халат накинула пуховик і спустилася у двір. Двір спав; лише дворняга біля під’їзду розплющила одне око, осудливо подивившись на Ірину.
— Сама така.
У бардачку лежали лише чеки автомийки. Зате дверна кишеня з боку водія зберігала гумовий браслет із ключиком від шафки номер сім. До килимка пристав березовий листок.
Ірина сиділа в холодній машині, не перевдягнувшись із халата. Начальниця лабораторії, доросла жінка, вночі нишпорить по чужих кишенях. Від злості на себе хотілося плакати.
Але браслет переважив гордість. Такі дають у басейнах і лазнях. Отже, щосереди Роман відмивався зовсім не після аварій.
Вона сфотографувала знахідку й повернула туди, де лежала.
У суботу Ірина приготувала суп із фрикадельками й вирушила до кооперативу — нібито нагодувати чоловіка із сином гарячим обідом. Біля воріт їй назустріч викотився кросовер: коралово-рожевий аж так, що ворона на стовпі навіть пригнулася.
Бокс стояв із прочиненими воротами. Почувши кроки, Роман визирнув і затулив собою весь прохід.
— Навіщо приїхала?
— Поїсти привезла. Ще гаряче.
— Тут залишай. Усередину не треба: фарба, хімія. Надихаєшся.
Ірина так і тримала каструлю перед собою.
— Ромо, я двадцять років із такими реактивами працюю, що твоя фарба від них знепритомніє.
— От і досить тобі. Зайвого не вдихай.
За його спиною Максим квапливо заштовхував за шафу великий згорнутий рулон. Його щойно передав йому батько.
Каструлю Ірина опустила на поріг, наче підношення. Поїхала, запам’ятавши і рожевий кросовер, і рулон.
— А мати в нас у шпигунки подалася! — Роман відклав виделку: за вечерею його чули всі. — З каструлею в гараж заявилася, наче санітарна перевірка. Тепер, треба думати, за проби візьметься. Робота в неї така — кожного підозрювати.
— Мамо, ти в нього ще з носа мазок візьми, — реготнув Максим.
Юлія не засміялася. За матір вона теж не заступилася, а коли батько з братом пішли дивитися телевізор, заговорила неголосно, збираючи тарілки:
— Ну навіщо ти поїхала, мамо? Гараж же татів, його місце.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.