Життя без прикрасПісля її свідчень версія про аванси не встояла.
Олега Ігоровича Зуєва викликали наступним. Для суду він одягнув вихідний піджак, який не бачив світу від весілля й відтоді встиг помітно збігтися. Розповів, як вісім років тому допомагав затягувати в гараж горіхову шафу. За роботу Роман поставив пиво, попросив тримати язика за зубами: дружині, мовляв, сюрприз готує.
— Ще запишіть, — звернувся Олег Ігорович до судді. — Спину я на цьому самому серванті зірвав. Треба буде довести — грижу можу зараз показати.
— Не треба, — поквапилася зупинити його суддя.
— Невелика вона, — запевнив свідок. — Але характерна.
Аркадій Михайлович пред’явив журнал. Там значилися заборгованість Романа за внесками, візит по довідку, його слова — усе дослівно, аж до окремо зазначеного пориву вітру.
Роман слухав, як один за одним від нього відступаються: жінка, заради якої затіяв нове життя, сусід, якому купував пиво, голова, з якого кепкував. Ірині зловтішатися не хотілося. Було дивно читати в протоколі правду, яка вісім років залишалася для неї невідомою.
Погортавши журнал голови, юрист Романа запропонував мирову угоду. У січні, через три місяці після подання позову, суд її затвердив.
У схованці були спільні заощадження подружжя — такими визнали гроші із серванта. Договори 2010 року підтвердили, що майже половину вартості квартири покрили кошти, успадковані від бабусі. Уся квартира залишилася Ірині, як і сервант, її особисте спадкове майно. Роман отримав гараж і машину; приховані гроші зарахували в його частку. За свободу він розплатився власною заначкою. Будинку біля річки в нього не з’явилося.
Поки ще тривали засідання, Марина, яка не забула про втрачений завдаток, зателефонувала до дилерського центру. Розповіла, що їхній працівник фарбував її кросовер у себе в гаражі матеріалами центру.
Для «Заходу» Роман використав дорогу перламутрову базу, яку закуповували винятково для клієнтських машин. Начальник кузовного відділення перевірив витрати за рік: перламутру й лаку забракло майже на сто сорок тисяч. До поліції Роман доводити не захотів і підписав зобов’язання відшкодовувати збитки частинами.
Рідкісного фахівця-колориста звільняти не стали. Позбавили премії, перевели на підготовчі роботи. Тепер він цілими днями шліфував і ґрунтував бампери, а відтінки добирав молодий хлопець, якого колись сам Роман учив тримати фарбопульт.
— Романе Степановичу, погляньте, як назвати? — сяючи, запитав той першого ж дня. — Теплий відтінок, гарний. Може, чиїмось ім’ям?
— Ніяким! — гаркнув Роман, не відриваючись від бампера. — На честь баб фарби не називають. Задарма пораду даю, на все життя запам’ятай.
Хлопець заніс пораду в телефон. Відтінку про всяк випадок присвоїв номер чотири.
Роман і далі жив у брата, на зміни їздив до сусіднього міста. Дітям телефонував уже рідко. У його власному поясненні того, що сталося, винні були невдячні жінки. До життя Ірини це більше не мало стосунку.
Аркадій Михайлович усю зиму займався сервантом у себе в боксі. Відмив, змастив, полагодив завіси, для карниза розшукав відповідний старовинний шуруп. Реставрації відвів у журналі окрему сторінку.
Однієї березневої суботи вони з Максимом, сопучи на поворотах сходів, внесли сервант у квартиру.
— Лівіше бери! Ще лівіше! — розпоряджався голова. — Максиме, утретє одвірок цілуєш!
— Та він сам лізе!
Скляна вітрина вирушила до контори кооперативу: тепер у ній зберігали документи. Аркадій Михайлович казав, що підсвітці нарешті знайшлося застосування.
— Кожні три місяці полірувати, — суворо наказав він, витираючи лоба. — Перевірятиму за регламентом.
— Під підпис, — усміхнулася Ірина.
— Під підпис.
Вона гладила різьблення на дверцятах. Ніби бабуся знову була вдома. Від Ірининої вдячності голова зніяковів, довго не знав, куди подіти руки, й пішов, ні про що її не попросивши.
У тому самому кооперативі Максим винайняв окремий бокс. Оренду оплачував сам, а Аркадій Михайлович вимагав від нього навіть суворіше, ніж від решти: жодних знижок.
Першою машину привезла Лариса Миколаївна. Замовила графітову плівку. Приймаючи роботу, тричі обійшла автомобіль, кожен шов перевірила пальцем.
— Уперше за все життя не виходить причепитися. Навіть прикро, — оголосила вона. — Гаразд, ціна! Ось до неї причеплюся. Надто мало просиш, хлопче. Піднімай.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.