Життя без прикрасВона розридалася, голосно схлипуючи, як дитина.
— Він казав, ти йому зраджувала. Що втік від тебе, бо ти його посадити хотіла. Що у вас був пентхаус, а ти продала…
— Мені він теж пентхаус обіцяв. Із терасою. Їдь додому, Марино. Попереду в нього надовго інші турботи, не ти.
Я залишилася біля Нінчиної лазні дивитися, як світло її фар віддаляється до бетонки.
— Ірино Микитівно, м’ясо ж пропаде? — спитав Іллюша, вийшовши з лазні.
Отримавши мою відповідь, Іллюша пішов до мангала розпалювати вогонь, хоча була четверта година ранку. Якщо вже влаштували засідку, слід було й тут не осоромитися.
Унизу Іллюша смажив м’ясо, мама відмивала бідон, а ми із Сонею сиділи на її ліжку під скошеною стелею мансарди. Того ранку я розповіла їй усе. Більше я не називала її зайчиком і не повторювала, що тато у воді. Почала з «Липового горизонту», розповіла про яму під підлогою, потім — про човен і Вадика. Пояснила, що Володимир жив далеко від нас, що в нього була Марина. Розповіла й про бабусю Лідію: вона дізналася, що син живий, але нам нічого не сказала. Дійшла до маминих грошей під картоплею — до мішка, схованого в молочному бідоні, — і до сови, у якій стояла камера. Я не вибирала, що Соні можна знати, а що краще залишити при собі. Говорила по порядку, як говорила б на допиті, не додаючи оцінок до того, що сталося. Я не знала іншого способу розповісти їй усе це.
Соня підтягнула коліна до підборіддя й слухала, жодного разу мене не зупинивши.
— Отже, у труні нікого не було?
— Нікого.
— Ти знала?
— Так. Усі знали. Його ж не знайшли. На могилі наполягла бабуся Лідія.
— А квіти я клала порожньому ящику.
— Так.
Вона помовчала.
— Мамо, а про мене він думав? Хоч трішечки, коли їхав?
Я могла б збрехати їй у відповідь. Сказати: звісно, зайчику, він думав про тебе, адже навіть гроші до твого вісімнадцятиріччя відкладав. Про це Володимир сам говорив за столом, при всіх нас. Можливо, у цій частині він навіть не брехав. У мене були його слова, за які можна було вхопитися і якими можна було відповісти доньці.
— Не знаю, Соню. Раніше мені здавалося, я розумію, що в людини всередині. Виявилося, не розумію. Мені відомо, що він зробив: поїхав, коли тобі було дев’ять, і за три роки жодного разу не зателефонував. А тут руки простягав, бо шукав вихід. Ти виявилася виходом. Це я знаю. Решти — ні.
Вона кивнула, як кивала над дробами, коли я пояснювала.
— Зрозуміла. Несмачно, але зрозуміла. А я правильно йому відповіла? На сходах?
— Ти сказала те, що думала?
— Я не думала. Само вийшло. Дивлюся на нього, а всередині нікого. Наче чужий дядько в татовій куртці. Тата ж я іншим пам’ятаю. Той тато й справді помер, а цей по гроші приїхав. — Вона подивилася на мене. — Можна ж не плакати? Це нормально?
— Нормально.
— Ти плакала?
— Побачила його на екрані в санаторії — і ні звуку не змогла вимовити. Мабуть, це схоже.
Соня присунулася, поклала голову мені на плече. Я сиділа нерухомо. Знизу тягнуло шашликом і мокрим бідоном; над полями сходило сонце.
Потім усе пішло звичним порядком.
Протоколи.
Того ж дня Володимирові інкримінували шахрайство в особливо великих розмірах щодо «Липового горизонту», підроблення документів — за паспорт на чуже ім’я — і незаконне проникнення до моєї квартири. Адвокат намагався зробити її його квартирою. Не вийшло: бабусине житло належало мені ще до шлюбу. Чоловік там лише ламінат поклав. Експерти обміряли схованку, зробили фотографії, долучили їх до справи.
При понятих, Мишкові й мамі чотирнадцять мільйонів перераховували тричі.
— Я ж казала: рівно. У мене недоваги не буває, — повторювала мама, стоячи поруч.
Вадика взяли в будинку, який він купив на свою частку. На першому допиті він виклав усе: як перекидали човен, де Володимир вибрався з води, хто чекав на нього на березі з машиною. Славі Бойку залишався останній рік. Про те, що сталося, він дізнався від співкамерників і, кажуть, звелів адвокатові передати:
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.