— Залишайся, — сказав Богдан. — Тільки підлоги більше не твоя турбота. Якщо вже наполягаєш на тому, щоб розділити зі мною небезпеку, твоє місце — поруч зі мною.
За звичною твердістю вона розчула прохання, яке йому й досі важко було вимовити прямо. Тепло його руки потроху повертало їй відчуття власного тіла, витісняло холод, що лишився після страху. Марина не забрала зап’ястка.
— Гаразд.
Наступні сорок вісім годин особняк жив за зачиненими воротами. Мельник ніс подвійні зміни й обходив територію з гвинтівкою на грудях. Богдан майже не спав: із укріпленого кабінету один за одним ішли захищені дзвінки. Так він координував розправу з прихильниками Вадима.
Марина більше не бралася за прибирання. Він дотримав слова й не дозволяв їй мити підлогу. Вона приносила їжу, і тепер тарілки поверталися порожніми. Коли біль змушував його стискати зуби, наливала віскі; решту часу сиділа в шкіряному кріслі по той бік столу. Іноді її мовчазної присутності вистачало, щоб напруження в кімнаті переставало здаватися нестерпним.
У четвер надвечір знову пішов дощ. За зміцненим склом вода збігала нерівними смугами. Остап був за вісім кілометрів від дому — керував нальотом на склад конкурентів, через який ішла контрабанда. У маєтку лишалися вісім охоронців.
О 23:14 світло блимнуло й згасло.
Марина завмерла, чекаючи знайомого гулу генераторів. Але його не було. Ця тиша відрізнялася від тієї, що настала під час шторму: надто повна, без обіцянки, що за кілька секунд усе запрацює.
— Марино, — негайно покликав Богдан.
— Поруч.
Вона вже підвелася з крісла.
— На підлогу. Швидко.
За дві кімнати від кабінету вибух вибив важкі вхідні двері. Удар прокотився стінами, за ним долинули крики й важкі кроки. Марина пригнулася й опустилася на килим. Тепер чекати світла було марно: стало зрозуміло, чому воно зникло.
У темряві клацнула прихована шухляда під столом. Богдан дістав автомат із глушником і запасний ліхтар. Його рухи лишалися швидкими й упевненими, голос — рівним. Усе роздратування останніх тижнів ніби зникло, поступившись місцем зосередженості, у якій не лишалося нічого зайвого.
— Кабелі перерізали. Генератори теж вивели з ладу. Схоже, Вадим устиг передати їм схему охорони.
Він об’їхав важкий стіл. Марина дісталася до крісла поповзом, не піднімаючи голови вище підвіконь. Їй хотілося негайно опинитися десь за зачиненими дверима, але вона змусила себе слухати.
— Куди нам?
— В укриття, в кінці східного коридору. Там свій зв’язок, викличу Остапа. Він приведе людей.
Богдан вставив магазин і коротко вилаявся.
— Тільки цей коридор… У кріслі я не встигну проскочити.
— Значить, повезу я.
— Тебе відразу побачать. Я не стану затулятися тобою.
Марина вхопилася за підлокітник. У темряві метал здавався особливо холодним, а кроки за дверима — надто близькими. Часу довго його переконувати не лишалося.
— Якщо лишимося, нас затиснуть тут і оглушать гранатою. Я можу штовхати швидше, ніж ти їдеш сам. А в тебе звільняться руки. Ти стрілятимеш, я — везтиму. Ми разом, Богдане. Отже, і діяти будемо разом.
Він завагався лише на мить. До кабінету вже наближалися.
— Зніми ручні гальма. За моєю командою біжи. Що б не почула, не гальмуй і не озирайся. Голову тримай за спинкою: у кріслі бронепластини.
Марина намацала важелі й опустила їх. Вона перехопила крісло зручніше, готуючись штовхнути.
— Зняла.
Дверна ручка повернулася…
