— Сто тисяч?
— Вісімдесят віддаси, двадцять лишаться. Цього вистачить, щоб вибратися звідси й почати в іншому місці. Їдь подалі. І з міста теж.
Марина дивилася на папір, який він тримав цілком спокійно. Вісімдесят тисяч переставали бути боргом, двадцять перетворювалися на можливість не хапатися за першу-ліпшу роботу. Все, про що вона думала в автобусах, на чужих кухнях, перед сном, раптом умістилося в його руці.
Вона знала, звідки в нього такі гроші. Знала, що за легкістю цього жесту стоять здирництво й чужі смерті. І все ж пальці потягнулися до краю чека — надто довго їй хотілося бодай уявити день, у якому більше нікому нічого не треба віддавати.
Марина торкнулася паперу й відсунула його руку.
— Не візьму.
Він насупився, не відразу зрозумівши її відмову.
— Тут немає підступу. Вважай виплатою при звільненні. Візьми, не ускладнюй.
— А я не хочу, щоб ви від мене відкуплялися.
Голос зірвався на хрип, але вона продовжила, вже не намагаючись здаватися спокійною:
— Я не захищала вас від Вадима заради грошей. І тарілки ваші збирала не в очікуванні великого виграшу. Спочатку це була робота. А потім мені стало не байдуже, чи лишитеся ви живі. Не знаю, навіщо мені це знадобилося, але це так. Якщо зараз погоджуся, вийде, що й мене можна було купити. Не можна.
Богдан тримав чек ще кілька секунд. Він не звик до відмов — тим паче коли сам пропонував таку суму. А вона не торгувалася: Марина стояла перед ним у вицвілих джинсах і потертих черевиках, зі слідами чужих пальців на шиї, і відштовхувала суму, здатну розв’язати її біди.
Він подивився на папір, склав його й сховав. У цій жінці, в якої майже нічого не було, знайшлося те, над чим його гроші не мали влади. Це і притягувало, і лякало сильніше, ніж він хотів визнавати.
— Неможлива в тебе впертість.
— Без неї не вижити. З поступливими надто мало рахуються.
Цього разу він під’їхав ближче повільно. Простягнув руку вже без чека й обережно обхопив її зап’ясток. Під великим пальцем часто бився пульс. Марина подивилася на його долоню, тоді на обличчя…
