Він під’їхав безшумно. Лівою рукою тримав керування кріслом, у витягнутій правій був пістолет. Ствол дивився Вадимові в обличчя; ні рука, ні погляд не тремтіли.
— Руку від її горла прибрав.
У цьому голосі не було ні крику, ні сумніву, що вимогу буде виконано. Вадим послабив хватку. Марина сповзла по холодильнику, судомно втягнула повітря й закашлялася, притискаючи долоню до шиї.
— Босе, ти не так зрозумів, — заговорив Вадим, піднімаючи руки. Усмішка ніяк не трималася на його обличчі. — Вона мені нагрубіянила. Я тільки хотів пояснити, як треба розмовляти.
Постріл ударив по вухах. Марина здригнулася й затулила їх долонями. Вадим закричав, упавши на підлогу: Богдан влучив йому в праве коліно. На світлій плитці швидко проступила кров.
Крісло повільно наблизилося. Зупинившись приблизно за півтора метра, Богдан усе ще тримав зброю спрямованою на Вадима. Той корчився, притискаючи руки до пошкодженої ноги, і вже не намагався пояснювати свою поведінку.
— Мельник!
З коридору долинув тупіт. Остап з’явився з пістолетом напоготові, за ним увійшли двоє охоронців. Вони окинули поглядом кухню: Вадим на підлозі, Марина біля холодильника, Богдан зі зброєю.
— Він пропонував гроші моїй працівниці за відомості про мене. Потім напав на неї, — сказав Коваль майже буденно. — Відвезіть його в доки, на склад. З’ясуєш, хто ще брав участь у змові. Хочу знати кожного. Коли закінчить говорити, відправте в затоку.
— Не треба, босе… Будь ласка…
Вадим чіплявся за ці слова, ніби вони ще могли щось змінити. Остап подивився на охоронців, і ті підхопили пораненого під руки. Крики віддалялися до задніх дверей. Мельник не став сперечатися й не поставив жодного запитання.
Богдан опустив пістолет, поставив крісло на гальма й повернувся до Марини. Вона сиділа бліда, не відриваючи погляду від слідів, що лишилися на плитці. Лише тепер він прибрав зброю й під’їхав до неї.
— Дуже болить?
У його обличчі все змінилося. Холодна зібраність поступилася тривозі: він розглядав її шию, намагаючись зрозуміти, наскільки Марина постраждала. Простягнута долоня лишалася твердою, і вона вхопилася за неї. Спираючись на його руку, підвелася з підлоги.
— Нічого. Мине, — відповіла вона хрипко.
Ковтати було боляче. Богдан тримав її пальці й не відсувався. Марина стояла поруч із кріслом, усе ще важко дихаючи; між ними лишалося те, що неможливо було ні скасувати, ні зробити звичайною розмовою. Вона щойно побачила його жорстокість і водночас зрозуміла, як швидко він прийшов їй на допомогу.
— Я чув, що ти йому відповіла, — промовив Богдан.
Вона ковтнула, скривившись.
— Я не брехала. Вас можна боятися. Але ви не така мерзота, як він.
Він підняв вільну руку й обережно торкнувся червоних слідів на її шиї. Марина відчула майже невагомий дотик пальців, якими кілька хвилин тому він тримав пістолет. Його обличчя лишалося напруженим, але тепер він не намагався приховати, наскільки близько підпустив її до себе.
— Більше нікому не дозволю таке з тобою, — тихо сказав Богдан.
Невдовзі кухнею розійшовся запах хлорки. Марина стояла навколішки, натягнувши на праву руку жовту гумову рукавичку, і відтирала плитку. Вона змочувала ганчірку, проводила нею по підлозі, викручувала й повторювала все спочатку. Знайома робота займала руки; думки за цими рухами не встигали.
Різкий запах мийного засобу не допомагав забути, що тут сталося. Марина терла дедалі сильніше, ніби від ретельності прибирання залежало, наскільки скоро кухня знову стане просто кухнею. Богдан лишався поруч. Він бачив, що вона робить, і дедалі менше міг спокійно дивитися на зігнуту спину й сліди на шиї.
— Досить, Марино.
Вона не зупинилася.
— Між плитками затирка пориста. Якщо зараз не відмити, слід уже не виведеш.
— Значить, лишиться.
Крісло наблизилося; підніжка м’яко торкнулася її коліна. Лише тоді рука з ганчіркою завмерла.
— Відклади це. Поглянь на мене.
Марина стягнула рукавичку, кинула її у відро й підвела голову. Дихання лишалося частим, хоч від такої роботи вона зазвичай не задихалася. Тепер, коли рухатися більше не було навіщо, тремтіння стало помітнішим.
— Тебе всю трусить.
Вона притиснула долоні до стегон, ніби могла просто втримати їх на місці.
— Не щодня в мене перед обідом стріляють.
Богдан провів рукою по обличчю. З Вадимом усе виявилося страшенно просто: постріл, наказ, охорона. Тут звичний порядок не діяв. Перед ним сиділа жінка, яку він не зумів уберегти, і жодна рішучість не могла прибрати пережите з її погляду.
— Збирайся. Тобі треба поїхати.
Марина миттєво напружилася.
— Отже, все-таки звільнення?
— Отже, я хочу лишити тебе живою. За Вадимом стояли люди. Остап зараз ними займається, але на місце одних прийдуть інші. Ти відкрито захистила мене від одного з керівників. Про це дізнаються. Тут уже не можна просто працювати й отримувати платню, не втручаючись у решту.
Вона підвелася. Недавній страх відступав перед злістю: Богдан вирішував, що для неї краще, не лишаючи їй права вибору. Марина схрестила руки, щоб він не бачив, як і далі тремтять пальці.
— Мені потрібна робота, а не порятунок. Платіть за неї, і я сама розберуся зі своїм життям. Я вже казала про вісімдесят тисяч. Вийду звідси — знову почнуться колектори й ночівлі в машині. Ваші вороги мені поки що видаються не найгіршим варіантом.
Богдан відвів крісло трохи назад. Щелепа напружилася, але сперечатися він не став. Дістав із внутрішньої кишені чорну чекову книжку, розкрив її на колінах, швидко заповнив рядок. Звук відірваного паперу пролунав у притихлій кухні несподівано голосно.
Він простягнув чек. Марина не ворухнулася.
— Бери.
Її погляд опустився на суму…
