— Припікає сьогодні, — зауважив він, відкушуючи яблуко. — Замотали тебе, Марто?
— Марина.
— Ну так.
Він жував повільно, не відводячи очей. Марина пройшла до великого холодильника, взяла пляшку й одразу обернулася. Лишати його за спиною не хотілося. Вадим жбурнув недоїдене яблуко в мийку, наблизився й сперся на обробний стіл, загородивши дорогу до виходу.
— Усе згадую той випадок у їдальні. Для покоївки ти смілива. І спостережлива. Надто багато помічаєш.
— Пил помічаю. За це мені й платять.
Йому не сподобалася відповідь, хоч він коротко розсміявся.
— Не прикидайся. Ти бачила його обличчя? Як він спітнів, коли його скрутило? Все, скінчився господар. Місце нагорі порожнє, просто він ніяк не хоче цього визнати.
Марина відкрутила кришку й відпила. Кілька секунд, поки вода проходила горлом, дозволили не відповісти надто швидко. Серце билося часто; вона відчувала це особливо ясно, бо решту тіла старанно тримала нерухомим.
— Не розумію, про що ви говорите.
Вадим перестав усміхатися. Посунувся ближче, змушуючи її відступити до сталевої стійки. У ньому було близько ста десяти кілограмів, і зараз він навмисно давав їй відчути різницю між ними. Марина стиснула пляшку, але обличчя не відвела.
— Пояснюю. Богдан своє віджив. Решта сімей це розуміють. Скоро все перейде до мене, питання тільки в часі. А мені треба знати, наскільки він поганий. Які ліки приймає, чим його знеболюють, коли він засинає так, що нічого не чує. Дістанеш медичні записи — сьогодні ж отримаєш п’ятдесят тисяч готівкою.
Остання фраза змусила її на секунду забути про перекритий вихід. П’ятдесят тисяч. На рахунку, як і раніше, лишалося трохи більше вісімдесяти, і різниця між цими числами була майже незбагненною. Така сума не закривала всього боргу, але змінювала б її становище настільки, що можна було б подумати про від’їзд, про ослаблений тиск колекторів, про життя без постійного очікування дзвінка.
Вона підвела погляд на Вадима.
— Усі п’ятдесят? Одразу, без відрахувань?
Його обличчя розгладилося. Він сприйняв запитання за згоду, вже подумки викреслив її з числа перешкод.
— Принесеш відомості — забереш гроші. Нічого складного.
Марина повільно закрутила кришку. Звична думка про борги нікуди не зникла, але перестала затуляти людину, що стояла перед нею.
— Мені траплялися огидні господарі, Вадиме. Але ви примудрилися їх перевершити. Зрада — це ще не все. Ви до того ж напрочуд дурний.
Він завмер.
— Що ти сказала?
— Вирішили, що людина не здатна вас убити, якщо не може встати? Богдан і в кріслі вартий двох таких, як ви. А якщо ви розраховували купити мене й змусити видати його якомусь здорованю в шкіряній куртці, то помилилися не тільки в ньому.
Вона говорила дедалі тихіше, і від цього кожне слово звучало виразніше. Кров прилила до обличчя Вадима. Рука метнулася так швидко, що Марина не встигла відступити: пальці зімкнулися на горлі, спина вдарилася об дверцята холодильника.
Пляшка випала й покотилася плиткою. Марина вчепилася в його кисть, намагаючись розтиснути пальці. Повітря бракувало. Вона вдарила важким черевиком по гомілці, потім ще раз, уже майже не розрізняючи, наскільки сильно влучає.
— Зараз скручу тобі шию, — прошипів Вадим, стискаючи горло. — А йому скажу, що ти сама пішла. Зрозуміла мене?
У величезній кухні виразно пролунав металевий клац. Вадим завмер, усе ще тримаючи Марину. Біля входу, приблизно за дев’ять метрів від них, стояв Богдан…
