Марина ступила вперед із кавником. Рух мав незграбний, майже випадковий вигляд: срібний край зачепив плече Вадима, гаряча кава хлюпнула на краватку й дорогий піджак. Той з лайкою відштовхнувся від столу, ледь не перекинувши стілець.
— Ти куди дивишся, дурепо?
— Пробачте, пане Вадиме, зачепилася підбором за килим.
Марина вже схопила серветку й заходилася витирати лацкан. Вона метушилася рівно настільки, щоб опинитися в нього під руками, закрити огляд і не дати негайно повернутися до розмови. При цьому голос лишався цілком спокійним.
— Хімчистку оплачу. Шкода таку тканину, звісно, дуже шкода.
— Відійди від мене! Руки прибери!
Він відштовхнув серветку. Богдан вимовив його ім’я — негучно, але так, що Вадим одразу обернувся.
Напад відступив. Кількох виграних секунд вистачило, щоб дихання вирівнялося, а на обличчі знову з’явилася та холодна зосередженість, яку тут знали всі. Богдан дивився на нього без видимого роздратування. Від цього погляд ставав іще важчим.
— У моєму домі на моїх працівників не кричать. Запам’ятай. І ще: стан моїх ніг нічого не каже про те, скільки в мене влади. За дві вантажівки до півночі мають згоріти чотири їхні склади. Якщо ти більше не здатен виконувати свою роботу, твоє місце посяде інший. Ми одне одного зрозуміли?
Вадим провів серветкою по краватці. Тепер у його рухах не було колишньої розв’язності. Він ковтнув і опустив очі.
— Зрозуміли, босе.
— На цьому все.
Присутні підвелися надто швидко для людей, яким хотілося продовжувати зустріч. Мельник провів їх до виходу. Коли двері за ними зачинилися, Богдан опустив підборіддя й довго видихав, дозволяючи плечам нарешті розслабитися. Біль у попереку нікуди не зник, просто більше не було потреби приховувати кожну його ознаку.
Марина збирала чашки, намагаючись не гриміти посудом.
— Ти ж не спіткнулася, — сказав він, усе ще дивлячись униз.
— З моєю спритністю дивно, що я досі ціла. Тут такі підступні килими.
Вона стерла кавову краплю з полірованого столу. Богдан підвів голову. Марина зловила його погляд і цього разу побачила в ньому не підозру. Він розумів: вона помітила напад і могла вдати, що нічого не відбувається. Натомість спрямувала злість небезпечної людини на себе.
— У Вадима важкий характер, — промовив він. — Такі речі він пам’ятає. Не варто було тобі ризикувати через мене.
Марина перехопила тацю, вперши її краєм у стегно.
— Якось я повертала недосмажений бургер кухарям, які під наркотиками розмахували м’ясницьким тесаком. Після цього пляма на піджаку сердитого чоловіка вражає значно менше, пане Коваль.
Богдан усміхнувся. Не широко, тільки трохи підняв кутики губ, але обличчя відразу змінилося: за постійною настороженістю проступили розум і чарівність, які Марина раніше лише вгадувала. Від цієї зміни в неї несподівано стиснулося в грудях.
— Я тобі вдячний, Марино.
Вона кивнула, зайнявши руки тацею, ніби саме тепер особливо важливо було втримати її рівно.
— Принесу щось холодне для спини. Хвилин за десять.
Її кроки віддалялися паркетом. Богдан і далі дивився на двері, хоча вони вже зачинилися. Тиша, що лишилася після наради, більше не здавалася такою неживою.
За два дні в західному крилі відмовило кондиціонування. Остап займався ударом у відповідь по конкурентах, і ремонтників довелося супроводжувати Марині. Від самого ранку вона водила татуйованих майстрів по дому, розбираючись разом із ними в безкінечних переходах. У задушливих приміщеннях швидко ставало спекотно; до полудня одяг прилипав до спини, а сил майже не лишилося.
На велику кухню вона зайшла лише по воду. Хотілося бодай п’ять хвилин нікуди не йти, нікому нічого не показувати й не відповідати на запитання. Однак із комори вийшов Вадим із зеленим яблуком у руці.
Марина зупинилася. Замість дорогого костюма на ньому були темна сорочка із застібкою біля коміра й шкіряна куртка. Так він більше скидався на того, ким був насправді: людину, звиклу домагатися свого силою. Але насторожив її не одяг. За місцевої охорони Вадим не мав би вільно блукати домом сам…
