— На мені вісімдесят тисяч боргу. Людям, яким я винна, байдуже, що зі мною буде. Вранці розплющую очі — він нікуди не подівся. Лягаю спати — теж. Ви не можете змусити ноги рухатися, а я не можу змусити своє життя зрушити з місця. Увесь час одне й те саме: вихід потрібен, а його немає.
Вона говорила негучно й дивилася просто на нього. Це не було скаргою чи проханням: Марина лише пояснювала те, про що він нарешті спитав.
— Тому я вас не жалію. Я розумію, як це — сидіти в темряві й знати, що ніхто не прийде все за тебе виправляти.
Богдан слухав, спираючись ліктями на коліна. Жінка в потертій одежі більше не мала вигляду випадкової працівниці, яку Мельник привів через агенцію. Її впертість, звичка не скаржитися, ця майже дратівлива здатність продовжувати справу — все набуло іншого пояснення. Він упізнавав у ній ту витривалість, яку сам давно приймав за злість.
Нахилившись ближче, він промовив:
— Раз допомоги чекати нізвідки, може, доведеться вибиратися разом.
Від його голосу в Марини несподівано пробіг трем по спині. Вона витримала погляд; між ними лишалася зовсім невелика відстань, освітлена ліхтариком, що лежав на підлозі.
— Схоже на те, — відповіла вона.
За столом у парадній їдальні сиділи четверо чоловіків. Мельник лишився біля вікна, рівний і насторожений. Богдан займав місце на чолі: темний строгий піджак, чорна сорочка, спокійне обличчя. Стіл приховував нижню частину тіла, і на перший погляд у господареві дому не можна було помітити змін. Він знову мав вигляд людини, за якою лишається останнє слово.
Марина обходила присутніх із важким срібним кавником. Їй відвели просту роль: з’являтися, коли треба наповнити чашку, і відразу переставати існувати для присутніх. Після багатьох років у закусочних вона вміла це робити. Непомітність, утім, не заважала бачити більше, ніж від неї чекали.
Чоловік праворуч від Богдана постукував золотим перснем по блюдцю. Широкі плечі, важка рука, дрібні нетерплячі рухи. Його звали Вадимом, і з того, як інші до нього дослухалися, було ясно, що сили в нього досить. Але увагу Марини привернув погляд: той знову й знову опускався туди, де під столом виднілися колеса крісла.
— На набережній ми втрачаємо гроші, — промовив Вадим. — Страйк не закінчується. Профспілки відчувають, що в доках ослабла хватка. Їм треба нагадати, хто там розпоряджається. Краще, якщо ти приїдеш особисто.
Слова звучали майже шанобливо. Лише наполегливість, із якою він вимовив останнє, перетворювала пропозицію на перевірку. Богдан не квапився відповідати: підняв маленьку чашку, відпив еспресо й поставив її перед собою.
— Переговори з профспілками я веду сам. Для цього їздити туди не потрібно. Твоє завдання — порядок на вулицях. Ми вже розподілили обов’язки.
Вадим трохи посунувся до столу.
— Обставини інші. Кажуть, ти більше не тримаєш справи в руках. Сидиш тут, прив’язаний до крісла, а поставки захистити нікому. У вівторок конкуренти перехопили дві наші вантажівки. Вони вже нічого не бояться.
Перстень перестав дзвеніти об блюдце. Остап відійшов від вікна; його рука наблизилася до краю піджака. Більше ніхто не взяв чашку й не поворухнув стільцем. Марина стояла трохи позаду Богдана й бачила його ліву кисть, приховану від інших під стільницею.
Пальці так сильно вчепилися в штанину на стегні, що шкіра на суглобах стала білою. Починався спазм. По нерухомому обличчю майже нічого не можна було зрозуміти, лише біля скроні виступила крапля поту. Саме тепер, коли від нього чекали бездоганної витримки, біль забирав сили, потрібні, щоб її зображати.
Вадим помітив коротку затримку. Кутик рота піднявся: чуже зусилля він сприйняв за розгубленість і вже відчув себе сильнішим…
