Біля узніжжя ліжка лежав Богдан. Він підвівся на лікті, намагаючись утримати верхню частину тіла, і дихав короткими, важкими поштовхами. Поруч валявся флакон, а по килиму розсипалися білі таблетки. Він потягнувся по знеболювальне, надто далеко перехилився й випав із крісла. Тепер між ним і ліками лишалося всього кілька кроків, які він не міг зробити.
Світло вдарило йому в очі. Богдан різко заслонився передпліччям.
— Прибери ліхтар!
Марина спрямувала промінь на підлогу, щоб бачити кімнату й не сліпити його, тоді опустилася поруч.
— Не треба мене чіпати. Мельника поклич. Або охорону.
Наказ був тихим, але вона вже розрізняла за цією погрозою сором. Особливо тепер, коли він лежав перед нею, мокрий від холодного поту, і все одно намагався розпоряджатися тим, що відбувається.
— Остап спить в іншому крилі. Раніше ніж за п’ять хвилин він сюди не прийде, а внутрішній зв’язок без живлення не працює. Вирішуйте: або я допомагаю, або кличу ваших людей, і вони застають вас тут.
Богдан відвів погляд. Біль знову прошивав нерухомі ноги; він відчував його з такою ясністю, ніби вони палали, хоча не міг навіть змінити їхнє положення. Крізь стиснуті зуби вирвався звук, якого він не зумів стримати.
— Я важу сто кілограмів. Не піднімеш.
— На руках носити й не збираюся.
Вона підповзла до розсипаних таблеток, взяла дві, потім дістала з тумбочки склянку, у якій ще лишалася вода. Піднесла все це йому, тримаючи ліхтарик спрямованим убік.
— Спершу знеболювальне. З таким нападом вам зараз найважче.
Він кілька секунд дивився на її долоню. Приймати допомогу, як і раніше, було болісно, але продовжувати боротьбу з нею сил уже не лишалося. Богдан узяв таблетки, проковтнув і запив. Марина поставила склянку, оглянула крісло й вільне місце біля ліжка.
— Можна підтягнутися за підлокітники. Руки у вас сильні. Я зафіксую крісло й утримаю його ззаду, щоб воно не поїхало під вашою вагою. Вам потрібна стійка опора.
Він повернувся до неї, вже зрозумівши, де саме вона збирається сісти.
— Воно на тебе завалиться. Уявляєш, що від тебе лишиться?
— Значить, постараємося втримати.
Марина перевірила ручні гальма. Місця між рамою ліжка й кріслом було мало; довелося протиснутися боком, влаштуватися так, щоб спина й ноги дозволяли стримувати важку конструкцію. Метал тиснув крізь одяг ще до того, як Богдан почав рухатися. Вона сильніше вперлася підошвами.
— Я готова. Тепер підтягуйтеся.
Він дістався по килиму до крісла. Кожен рух вимагав зусилля й водночас змушував пам’ятати, ким він був раніше і який має вигляд тепер. Спершу долоня знайшла один підлокітник, потім другий. На шиї натяглися жили. Марина бачила, як він збирає сили, і лишалася нерухомою, хоча вже хотілося змінити незручну позу.
— Тільки не відпускай, — видихнув Богдан.
— Не відпускаю. Пробуйте.
Він рвонув угору. Крісло заскрипіло, подалося назад, і Марина відчула, як вага змінює напрямок. П’яти втиснулися в підлогу. Вона навалилася назустріч усім тілом, не зважаючи на біль у попереку, де жорстка рама впиралася найдужче.
— Ще трохи. Виходить.
Богдан повернувся, перетягнув нерухомі ноги й з важким видихом опустився на сидіння. Колеса знову стійко стали на підлогу. Кілька секунд ніхто не ворушився: обоє переводили подих, кожен на своєму місці, розділені спинкою крісла.
Вибравшись із тісного проміжку, Марина потерла поперек і сіла перед ним на килим, підібгавши ноги. Ліхтарик світив між ними. У його розсіяному світлі її обличчя здавалося блідішим, ніж звичайно, а Богдан, закинувши голову, дивився в стелю й поступово вирівнював дихання.
Розмовляти не хотілося. За вікном і далі вив вітер, нагадуючи, скільки шуму буває довкола двох людей, які зовсім мовчать. Марина підняла з підлоги одну таблетку, що лишилася, покрутила в пальцях. Богдан заговорив, не опускаючи голови:
— Що тебе тут тримає?
Вона підвела очі, але він продовжив, перш ніж вона встигла відповісти:
— Тільки про зарплату не кажи. Роботу можна знайти й простішу. Ти могла піти, як усі до тебе. Чому не пішла?
Запитання прозвучало без звичної шпильки. У ньому була така втома, що віджартовуватися Марині не захотілося. Вона подивилася на таблетку, тоді поклала її до решти.
— Застрягти можна не тільки в кріслі, пане Коваль.
Він повільно опустив голову…
