— Сам я… не перевдягнуся.
Кожне слово давалося з зусиллям, яке не можна було пояснити самою лише болем. Марина на секунду заплющила очі. Власна роздратована готовність оборонятися відступила; перед нею нарешті попросили про те, що справді було потрібно.
Вона обернулася зі звичайним, спокійним обличчям.
— Тоді зробимо разом. Подайтеся трохи вперед.
Близько десяти хвилин пішло на те, щоб змінити мокрий одяг. Вони майже не розмовляли: Марина лише підказувала, куди перенести вагу, підтримувала його й поправляла тканину. У її рухах не було ні церемонності, ні квапливої турботливості. Вона розв’язувала складне практичне завдання, для якого їм обом потрібна була зосередженість.
Закінчивши, Богдан відкинувся на спинку. Дихав важко й дивився кудись під ноги, поки вона збирала рушник і мокрі штани. Уже біля дверей Марина розчула ледь помітне:
— Дякую.
Вона затрималася з білизною в руках.
— Якщо ще надумаєте хлюпнути в мене кавою, запам’ятайте: я люблю чорну. Хоч запах буде відповідний.
Коли двері зачинилися, він несподівано для себе всміхнувся. Вийшло нерівно, майже беззвучно, але за пів року Богдан устиг забути навіть це відчуття.
Після того дня посуд більше не літав. Дружелюбністю це назвати було не можна: він подовгу мовчав, замикаючись у власних думках, рахував утрачені прибутки й перевіряв на одноразовому телефоні зашифровані повідомлення про суперників. До переживань через справи щоразу домішувалося роздратування на тіло. Однак Марині вже не доводилося починати кожен ранок з очікування нового кидка.
Марина пропрацювала в нього близько трьох тижнів, коли узбережжя накрив сильний шторм. Вітер бив у зміцнені вікна, і навіть за товстими стінами неможливо було забути, що коїться надворі. О другій ночі зникла електрика. Після короткого провалу загуділи генератори, коридорами розлився тьмяний жовтуватий світ, що раз у раз здригався на стінах.
Марина спала в маленькій сусідній кімнаті. Розбудив її глухий удар за стіною — такий важкий, що сон зник миттєво. Вона скинула ковдру, втиснула ноги в черевики, не гаючи часу на шнурки, і схопила ліхтарик. За кілька митей уже штовхала двері Богдана.
Тут аварійне світло не загорілося.
— Пане Коваль?
Промінь ковзнув по порожньому ліжку, тоді вихопив крісло біля тумбочки. У ньому теж нікого не було. Марина відчула, як серце забилося швидше, і опустила ліхтарик…
