Той вівторок поклав початок тижню дрібних, виснажливих сутичок. Для Богдана кімната лишалася останнім місцем, у якому все мало підкорятися йому. Він захищав цю владу з упертістю людини, якій майже нічого більше захищати. Марину викликали в найнезручніші години, а решту часу він заважав їй працювати спекою й гуркотом музики.
О третій ночі він зажадав стейк. Коли вона принесла замовлення, тарілка полетіла на підлогу.
— Таке сире я їсти не буду.
Він дивився в темне вікно, поки Марина збирала їжу й витирала з паркету м’ясний сік і жир. Дорога вечеря вирушила в смітник.
— Тоді залишу вам батончик із мюслі.
Іншим разом термостат виявився виставлений на двадцять дев’ять градусів. Богдан чекав скарги, поки вона відмивала ванну, але дочекався лише засуканих рукавів. По її лобі стікав піт, а міжплиткові шви поступово ставали білими. Оглушливий, різкий джаз теж не допоміг: на наступне прибирання Марина прийшла з дешевими м’якими берушами.
Найбільше його бісила її діловитість. Людина, звикла розпоряджатися чужими життями, наказувати вбивати й калічити, виявилася для неї джерелом цілком усувного безладу. Вона не заперечувала його жорстокості — просто не давала йому керувати собою через страх. Кожна вимита тарілка, кожна спокійно винесена таця лишали Богдана наодинці з безсиллям, якого він і намагався позбутися.
На восьмий день з моря потягло важкою сирістю. Насувалася негода, і Богдан від самого ранку ледь стримувався. По стегнах і литках ніби пробігали електричні розряди. Ноги не рухалися, однак біль у них не вщухав, не давав ні відволіктися, ні знайти зручне положення. Він стискав підлокітники так довго, що вже руки зводило.
З оберемком чистої білизни увійшла Марина. Поклала її біля ліжка й потягнула зім’яте простирадло.
— Не лізь туди!
Вона й далі заправляла кут свіжого простирадла.
— Білизну сьогодні міняємо, пане Коваль.
— Я звелів не чіпати!
Кулак ударив по столику, закріпленому на кріслі. Керамічна чашка перекинулася; вода пролилася на коліна й сидіння. Богдан урвався на півслові. Кілька секунд він дивився на мокру пляму, що розповзалася по штанах, ніби не розумів, звідки вона взялася.
Марина обернулася й одразу побачила, що сталося. Але він уже почервонів: розлита вода надто нагадувала іншу безпорадність, ту, якої він соромився заздалегідь і найдужче. Лють повернулася раніше, ніж вона встигла вимовити бодай слово.
— Щоб тебе тут не було. Ні в кімнаті, ні в домі!
Марина підійшла до шафи з білизною. Взяла великий рушник і повернулася. Його долоня ковзнула до бічної кишені крісла, де лежав заряджений пістолет.
— Доторкнешся — пошкодуєш.
Вона зупинилася, лишивши між ними приблизно шістдесят сантиметрів, і кинула рушник йому на груди.
— Витріть воду. А я дістану сухі штани. Які зручніші, чорні чи сірі?
Він вчепився в рушник.
— Ти не розумієш слів? Роботи в тебе більше немає. Забирайся!
— Розрахунками зі мною займається Мельник. Його тут немає, тож питання доведеться відкласти.
Марина відчинила шухляду важкого комода й дістала сірі спортивні штани. Говорила вона без тріумфу, майже буденно, і від цього заперечити їй ставало ще важче.
— І річ же не в мені. Вам боляче, тому ви зриваєтеся.
— Що ти можеш знати?
Він намагався промокнути тканину на колінах; тремтячі пальці погано слухалися. Марина затрималася біля комода із сухим одягом у руках.
— Досить бачу. Вам зле. Ви звикли, що одного вашого погляду досить, аби людина відступила. От і зараз відганяєте всіх, аби тільки не підходили близько. Бо зблизька видно крісло. А ви чомусь вирішили, ніби через нього перестали бути чоловіком.
Рушник завмер у нього в руках. У кімнаті стало чути рівне гудіння кондиціонера. Богдан дивився на неї так, що інша людина воліла б негайно забрати свої слова назад. За куди меншу зухвалість люди зникали назавжди; він звик, що довколишні це пам’ятають.
— Тобі жити набридло?
— Навпаки. Мені треба платити за квартиру й вибиратися з боргів. Я відмивала фритюрниці в придорожній забігайлівці, поки на руках не виступали пухирі. Два роки поспіль вислуховувала дзвінки колекторів: мій колишній підробив підпис і взяв на мене кредит. Після такого життя ваш кепський настрій, пане Коваль, майже перепочинок.
Вона поклала штани на ліжко, вже не бажаючи продовжувати суперечку.
— Коли перевдягнетеся, покличте. Я закінчу з постіллю.
Латунна ручка лягла їй у долоню. У цю мить за спиною пролунало:
— Марино.
Він досі жодного разу не називав її на ім’я. Вона зупинилася, але не обернулася, даючи йому змогу договорити без її погляду…
