У кімнаті було душно. Через щільні оксамитові штори неможливо було зрозуміти, день за вікнами чи ніч; маленька лампа в дальньому кутку ледь освітлювала меблі. Запахи антисептика, старого алкоголю й сигарного диму змішалися в повітрі, яке давно слід було змінити. Марина спершу побачила широку спину, а вже потім — посилену раму зробленого на замовлення крісла перед холодним каміном.
Богдан сидів зсутулившись, у чорній футболці й темних спортивних штанах. Пів року тому куля суперника пошкодила йому хребет. Після поранення він міг жбурнути посуд, вистрілити в стелю або залишити без їжі людину, яка насмілилася його пожаліти. Клацання дверей не змусило його повернути голову.
— Іди геть.
Негучне слово прозвучало з такою певністю, ніби ослухатися його було фізично неможливо. Марина замість відповіді подивилася на столик. Сніданок давно захолов на тарілці, з перекинутої чашки витекла кава й лишила на дереві темну пляму. Вона підійшла ближче, збираючись забрати тацю.
Крісло розвернулося з механічним скреготом.
— Тобі одного разу замало?
Тепер вона роздивилася його обличчя. Вродливе, з різкими вилицями й темною щетиною, воно було так напружене, що врода губилася за втомою й злістю. Світлі сірі очі стежили за кожним її рухом. Пальці побіліли від зусилля, з яким він стискав підлокітники.
— Усе вистигло. Віднесу це вниз і зварю іншу каву, пане Коваль. Чорна підійде? Чи її теж готувати для кидка?
Вона вже тримала тацю. Богдан примружився, і на мить стало чути тільки її дихання. Потім його рука метнулася до кришталевої склянки, що стояла поруч. Та вдарилася об камінь біля її черевиків і розлетілася по килиму.
Марина залишилася на місці. Не скрикнула, навіть посуд на таці не дзенькнув. Подивилася вниз, перевірила, куди розлетілося скло, і знову зустрілася з ним поглядом.
— Смітник в іншому боці.
Вона поставила сніданок назад. У шафі знайшлися щітка й совок; опустившись біля каміна навколішки, Марина взялася збирати скалки. Жодного поспіху, жодних нервових озирань. Щітка проходила по ворсу знову й знову, аж поки видиме скло не опинилося в совку.
Богдан дивився на її схилену голову. Зараз вона мала заплакати, покликати Мельника, кинутися в коридор. Він знав, чим закінчуються такі сцени, і чекав звичного фіналу. Але Марина лише витрусила скалки в смітник і знову підняла тацю.
— За десять хвилин принесу каву. І постарайтеся берегти кришталь: дрібні шматочки потім замучишся вибирати з килима.
Двері зачинилися. На місці, де вона щойно сиділа, не лишилося нічого, за що можна було б зачепитися поглядом. Богдан стиснув зуби. Нова працівниця не визнала його перемоги, і це виявилося гіршим за відкритий спротив…
