Життя без прикрасОлександра кинулася на дітей, затуляючи їх тілом. Зверху ліг чоловік, обхопивши руками всіх одразу.
Очі вона розплющила, коли все стихло. Над світлицею лишалася ціла стеля, піч стояла, у дитячій опори утримували перекриття.
Чоловік підвівся й штовхнув двері в сіни. Вони піддалися. У морозній парі пахло мокрим деревом і снігом; за сіньми замість веранди височіла купа уламків, дощок і снігу. Вхідну балку тримала остання підпора, трохи похилена набік.
— Усе, вистояв будинок, — сказав чоловік, сідаючи на поріг.
Олександра підійшла, та слів не знайшлося. Вона опустилася поруч і дивилася на рештки веранди, за якими світлішало небо. Сльози текли беззвучно, без схлипувань. Якби не цей чоловік, гора дощок зараз лежала б на дитячому ліжку.
— Дякую вам. Я ж навіть імені вашого не знаю.
Він відповів не відразу, й далі дивлячись на світанок:
— Віталій.
— Прізвище ваше?
Чоловік повільно повернувся до неї.
— Харченко. Віталій Харченко.
Олександра застигла, наче її облили холодною криничною водою. Харченко — це прізвище вже було в її телефоні в жовтні.
Тоді повідомлення з невідомого номера вона читала біля плити, поки на сковороді підгоряла картопля. Довгий текст був написаний плутано, з помилками.
«Добрий день, Олександро. Ми не знайомі, я Віталій Харченко, влітку робив ваш дах у бригаді Анатолія. Дуже треба поговорити з вами про будинок: балки там поставлені неправильно. Я готовий без оплати сам усе виправити. Натомість прошу дозволити нам із донькою лишитися в прибудові до весни. Донька маленька, іти нам нікуди. Чесне слово, не п’ю. Будь ласка, зателефонуйте».
Зателефонувала вона відразу, тільки братові. Спитала, хто такий Харченко. Після довгого мовчання Анатолій заговорив; його слова Олександра пам’ятала дослівно.
— Олександро, ти з глузду з’їхала? Я цього типа вигнав! На роботі пив, інструмент тягав у мене, цвяхи цілими коробками. Спіймав його — тепер надзвонює всім, мене брудом обливає, дитиною прикривається. Та ще й невідомо, чи його дитина. Не відповідай йому! Поселиш у прибудові — обкраде, а сп’яну ще й будинок спалить.
Писати відмову Олександрі було ніяково, тому вона й запам’ятала кожне слово своєї короткої відповіді:
«Більше мене не турбуйте. Якщо напишете ще, звернуся до поліції».
Відтоді повідомлень від нього не надходило. Тепер Віталій сидів на її порозі, промоклий наскрізь, із потемнілими від морозу пальцями, дивлячись на світанок. Позаду нього дві поставлені ним опори тримали стелю над її дітьми.
— Ви ж знаєте мене, — промовила Олександра. Запитання в її голосі не було.
— Знаю.
— Це ви мені тоді написали?
— Я.
— А я у відповідь… — Вона затнулася. — Звеліла більше мене не турбувати.
Віталій не відразу озвався. Крізь відчинені двері він подивився туди, де біля печі лежав матрац. Усі троє спали: Максимко обхопив Тетянку, а вона, не прокидаючись, тримала в долоні маленьку ручку Надійки.
— Я прийшов не для того, щоб нагадати вам про відмову, — тихо сказав він. — Іншого місця, куди можна було піти, у мене не лишилося.
Олександра сховала обличчя в долонях.
Коли вони перебралися до світлиці, уже розвиднілося. Електрики, як і раніше, не було. За вікнами вщухла хуртовина, але сіре небо висіло низько, і сніг міг знову піти будь-якої миті. Олександра затопила піч і поставила варитися картоплю в чавунці.
За столом Віталій тримав на колінах доньку. Надійка встигла прокинутися, поїсти каші й тепер старанно жувала край його рукава. З пічної лежанки за гостем спостерігали Максимко й Тетянка.
— А жити ви в нас залишитеся? — спитала дівчинка.
— Тетянко! — осмикнула її мати.
— Ні, — відповів Віталій з усмішкою, несподівано світлою на його темному обличчі. — Розчистять дорогу, і ми з Надійкою вирушимо далі.
— Куди?
— В інше місто, до моєї сестри.
Поруч із хлібом і сіллю Олександра поставила картоплю, потім дістала з підпілля останню банку огірків. Раніше вона приберегла б її до свята. Тепер чекати свята ні до чого: діти лишилися живі.
— Поїжте, — сказала вона. — І розкажіть, будь ласка. Усе, від самого початку.
Вона мовчки дивилася, як він їсть: повільно, наче давно вже не випадало сісти за нормальну їжу. Лише відсунувши тарілку, Віталій заговорив.
— Ну, слухайте.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.