Олександр збирався взяти на виховання одну дитину, але на пероні побачив двох дівчаток

За їжею Дар’я розповідала про пшеницю, про кішку, про міську школу: та мала відкритися в листопаді. Олена їла й слухала, вмостивши кухоль на колінах.

— Федір тепер теж у сім’ї, в іншому місті, — повідомила Ірина. — У них город, дві кози. Жінка рік тому втратила сина, хотіла ростити іншого хлопчика. Йому там добре.

Після вечері Олександр вийшов із нею на ґанок. Над голими полями стояли зорі. Пшениця була скошена, нічне повітря холоднішало, невдовзі чекали перших заморозків.

— Я сама просила перевести мене туди, — сказала Ірина. — Звідти ближче.

— Ближче до чого?

— Ви знаєте до чого.

Вони не рухалися. Між ними на дошках лежало світло кухонної лампи, а з дому долинало, як Дар’я вкладає Олену. Тоненький голос побажав доброї ночі, рипнув сінник, зашурхотіла ковдра.

— За три роки я знайшла сім’ї для ста дванадцяти дітей, — сказала Ірина. — Бачила, як їх вибирають. Бачила і як потім у сімей нічого не виходить. Я записувала все в журнал, закривала його й вирушала до чергового міста. До дітей, яких улаштовую, я не прив’язуюся.

— Але?..

— Але до вас я все повертаюся.

Олександр простягнув руку й узяв її долоню. До цієї миті він жодного разу не торкався Ірини. Змерзла на нічному повітрі, її рука здавалася маленькою в його руці. Ірина не вивільнила її.

У дверях з’явилася Олена. Поверх нічної сорочки вона притискала до грудей кухоль. Подивилася на дорослих, що стояли поруч, на їхні з’єднані руки й підійшла. Пальці дівчинки зімкнулися на краї Ірининого пальта. Так вона трималася за Дар’ю — не питаючи, не відпускаючи.

Ірина глянула на неї, потім на Олександра. За ними лежали темні поля, над ними світили зорі, а поруч стояв низький будинок з освітленим вікном.

— Схоже, наступного разу мені знадобиться скриня, — сказала Ірина.

— Поставимо десь. Місце є.

Почалося це без зізнань і поцілунків, без того, чим зазвичай відзначають такі миті в романах. Із четвертої тарілки за столом, де раніше було лише два місця. З дитячого малюнка сім’ї, якої ще не існувало, і бляшаного кухля, що ловив на підвіконні ранкове світло. З людини, яка приїхала по одну дитину, повернулася з двома й виявила, що вибирати їй належить іще.

Малюнок не знімали зі стіни. Кухлеві залишилося місце біля вікна, тарілці — за столом. Ірина Марченко, яка влаштувала сто дванадцять дітей у сім’ї по всьому західному краю, раніше щоразу закривала журнал і вирушала далі. Тепер вона повернулася в листопаді й прожила тут до Різдва. У березні приїхала знову — й залишилася.

Того квітневого вівторка семеро дітей чекали на станційній платформі. Олександр міг прогодувати одного, а забрав двох. Жінка, яка супроводжувала їх у дорозі, теж знайшла причину більше не їхати.

Олена кухоль зберегла. День за днем носила із собою, доки не виросла настільки, що могла б поставити його на полицю разом з іншими. Але й тоді тримала окремо, на світлому підвіконні.

Багато років по тому, коли її запитували про пом’ятий бляшаний кухоль, вона брала його обома руками — так само, як колись на станції.