Наступного ранку Борода зробив очікуваний хід. Під час сніданку Щука підійшов до Кирила й мовчки переставив його тацю з обраного місця на інший край столу. Кирило не став сперечатися. Він підвівся й пересів туди, куди його спрямували. Це був найпростіший тест на підкорення: відібрати не їжу й не місце, а право вирішувати дрібницю. Хто поступився в дрібниці, того легше підвести до поступки у великому.
Після сніданку до нього підійшов сам Борода. Він сказав кілька слів, яких я не розчув, але обличчя Кирила змінилося. У ньому з’явилося те напруження, яке виникає в людини, що розуміє: поруч відбувається щось небезпечне, але межі небезпеки поки не видно.
Удень у цеху я опинився поруч із Жуком. Не випадково: попросив майстра пересадити мене до іншого верстата, пославшись на погане світло. Савчукові було байдуже, аби норма виконувалася. Під час перерви я сказав Назарові, поки майстер розмовляв біля входу:
— Борода сьогодні або завтра дасть команду говорити з Вересом жорсткіше. Ти будеш поруч?
Жук дивився на тканину перед собою.
— Може.
— Якщо після такої розмови хлопець не встане, ти підеш разом із ними. Тільки строк буде вже не три роки.
Він повільно повернув голову.
— Що мені робити?
— Нічого героїчного. У потрібний момент вийди й поклич чергового. Скажи, що почув шум. Тільки шум. Решту зробить саме місце.
Назар нічого не відповів. Але в обличчі з’явилося те, чого я чекав: не рішучість, ні. Радше розуміння, що двері, про існування яких він не знав, прочинилися.
Увечері Борода перехопив мене після вечері.
— Думав?
— Так.
— І?
— Можу підійти до Вереса, зав’язати розмову, зробити так, щоб він слухав. Але на це треба два-три дні. Якщо тиснути зараз, він замкнеться. Наляканий свідок непередбачуваний: може підписати що завгодно, а за добу розповісти адвокатові все навпаки. Треба, щоб він сам вирішив, ніби мовчання — його вибір.
Борода мружився, оцінюючи. Потім промовив:
— Розумно говориш. Три дні.
Я кивнув. Три дні — це було більше, ніж я мав зранку, і менше, ніж потрібно для безпечної гри.
Наступного дня в цеху я підійшов до Кирила, коли в нього вкотре заплуталася нитка. Його поставили за машину, як і багатьох новачків. Працював він повільно, нервово, кожні кілька хвилин збивався. Я мовчки відсунув його руки, розправив тканину, правильно заправив нитку.
— Тягнути треба з натягом. Інакше петлятиме, — сказав я звичайним голосом.
Він стежив за моїми руками.
Я нахилився трохи ближче, не перестаючи дивитися на машину.
— Я знаю, чому тебе поселили поруч із Бородою. І знаю, чого від тебе хочуть.
Кирило завмер.
— За п’ять днів у тебе адвокат. Не змінюй того, що збирався казати. Жодного слова не змінюй.
— Ти хто? — прошепотів він.
— Людина, в якої є причина, щоб ти дійшов до цієї зустрічі цілим.
У кінці ряду з’явився Савчук. Я повернувся до свого верстата. Розмова тривала менше хвилини. Іноді хвилина змінює напрямок усієї історії.
На тринадцятий день Нотаріус передав мені записку. Не через Жука, не через посередника — сам поклав біля моєї машини маленький складений клаптик паперу й пройшов повз, ніби впустив нитку. Я розгорнув його на перерві, прикривши долонею від камери. Там було лише п’ять слів: «Ти не водій із далекого регіону».
Нотаріус установив це якимось своїм способом. Можливо, через канали назовні, можливо, просто склавши мої рухи, мову й звички в одну картину. Він не знав, хто я. Але зрозумів, ким я не є. Іноді це небезпечніше за повне знання: людина з половиною правди починає добудовувати другу половину сама.
Я перечитав записку ще раз, хоча в ній не було чого перечитувати. П’ять слів залишали надто багато порожнього місця для здогадок. Якщо Нотаріус уже сказав Бороді, ніч могла стати останньою спокійною ніччю для мене. Якщо промовчав, значить, тримав знахідку як козир. І те, й інше було погано. У таких ситуаціях небезпека походить не лише від ворога, який знає правду, а й від людини, яка знає частину правди й хоче вигідно продати решту. Саме тому запасний канал перестав бути крайнім заходом і став необхідністю…
