Життя без прикрасНова перейма змусила Ірину стиснути Аллину руку. Персні втиснулися їй у долоню; Алла й на обличчі не змінилася.
Машина зупинилася перед знайомими сходинками. Над скляним входом були ті самі сині літери, біля поручнів — ті самі діжки. Тільки замість спеки тепер стояла похмура погода, мрячив дощ. Алла вивела Ірину й довела до верху сходів. Там її рука розтиснулася.
— Далі йди сама. Мені всередину нема чого.
— А ви не підете?
— Буду тут. Не піду. Іди.
За дверима, що розсунулися, зустріла прохолода. Ірина подивилася вниз — сіра плитка з білими цятками. Здригнулася, але до віконця приймального відділення дійшла, жодного разу не спіткнувшись.
Усе відбувалося стрімко й тягнулося нескінченно. У приймальному забрали сукню й обмінну карту, видали запрану сорочку із синім лікарняним штампом. Потім крісло, огляд.
— Розкриття добре. До пологової зали.
Каталка.
Стельові лампи довгого коридору одна за одною пропливали над Іриною. У пологовій залі пахло хлоркою, а ще чомусь яблуками.
Акушерка Олена була невисокою, міцною. Товста русява коса лежала короною навколо голови. Але Ірина відразу підкорилася не її вигляду, а низькому спокійному голосу — з перших слів слухала тільки його.
— Сама дісталася? — спитала Олена, натягуючи рукавички.
— Сама.
— Чоловік де?
Ірина стулила повіки.
— Немає чоловіка.
— Ну й обійдемося, — озвалася Олена таким тоном, ніби йшлося про забуту парасольку. — І без нього чудово народимо. Зараз буде перейма, дихатимеш, як скажу. На мене дивись.
Спочатку Ірина дивилася на Олену, потім на світильник; далі дивитися вже не виходило. Час утратив рівний плин. То ціла хвилина тягнулася розпеченою, без кінця, то між хвилями залишалося лише кілька митей. Ірина кричала, замовкала, знову чула голос Олени.
— Ще, розумнице. Ще трохи…
А думала вона чомусь про діда. Він виймав пластинку з муфельної печі й казав: «Згадала. Дивись, Іринко, згадала, якого кольору».
Потім настала тиша, і її пронизав тонкий, обурений, напрочуд голосний крик.
— Дівчинка, — оголосила Олена. — Тримай, мамо. Міцна, гарна дівчинка.
На груди Ірині поклали доньку — теплу, легку й водночас неймовірно важку. Біля крихітного зморщеного личка темніло мокре волосся, кулачок притискався до щоки. Ірина дивилася й не могла вимовити жодного слова.
— Як назвеш? — запитала Олена, обтираючи малу пелюшкою.
— Маша. Марія, як бабуся.
Коли Ірина опинилася в палаті, за вікном уже стемніло, дощ скінчився. Вона насилу дістала з тумбочки телефон. З незнайомого номера надійшло: «Це Роман. Бабуся сидить на ґанку. Питає, хто».
Ірина написала: «Дівчинка. Марія, три кілограми двісті. Усе добре. Перекажи їй спасибі. Нехай додому їде, дощ».
За хвилину на телефон надійшла відповідь: «Вона каже, знала, що дівчинка. Каже: нехай їде. А сама ще посидить».
Відклавши телефон, Ірина повернулася до прозорого ліжечка. Марія спала з напіввідкритим ротом, розкинувши руки; лікарняний чепчик зсунувся на одне око.
З вікна другого поверху було видно частину ґанку й діжку з квітами. На кам’яному краї клумби, там, де в середу сиділа сама Ірина, під ліхтарем темніла нерухома жіноча постать у хустці.
На четвертий день літня медсестра винесла Машу на ґанок. Не та, яку Ірина бачила тут раніше: ця була небагатослівна. Білий конверт був перев’язаний лікарняною стрічкою — купити свій Ірина так і не встигла. Ні кульок, ні фотографа цього разу не було.
Електричкою приїхала Валентина Микитівна, прихопивши термос і пакет із дитячими речами. Біля машини чекала Алла в зеленій хустці. Поруч Роман тримав загорнуті в газету садові айстри, білі впереміш із ліловими.
— Мама звеліла передати, — зніяковіло сказав він, простягаючи оберемок. — У нас на городі виросли.
Алла відігнула край конверта й затримала погляд на сплячій Маші. Потім вийняла моток червоної вовни, відміряла нитку, перекусила її й обв’язала малій зап’ясток поверх рукава льолі. Зав’язуючи три вузлики, вона швидко шепотіла щось нерозбірливе.
— Щоб лихе око не взяло й лихе слово не пристало, — пояснила Алла, помітивши, як Ірина стежить за її руками. — Сорок днів нитку не чіпай. Я приїду, сама зніму.
Медсестра лише несхвально похитала головою. Додому, у Вересовець, їх повіз Роман. Старе, але міцне автокрісло-люльку він роздобув сам.
Поділіться враженням від історії
3Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Очень трогательный до слёз рассказ, связь поколений, память, человеческая доброта! Спасибо!
Как много гадости в людях, а хорошего - все меньше
Спасибо.