Життя без прикрасМіж квітковим кіоском і салоном зв’язку на вулиці Бурштиновій була «Яшмова скринька». Ломбард займав нижній поверх старого цегляного будинку. За ґратами й товстим склом сидів повнуватий чоловік років п’ятдесяти в картатій сорочці, який уже починав лисіти. На великому пальці правої руки в нього був гумовий напальчник, як у касирів.
— Шульга? — уточнив він крізь віконце, постукуючи цим пальцем по склу. — Мені з поліції телефонували. Пройдіть до бічних дверей, зараз відчиню.
У задній кімнатці біля залізного сейфа вміщалися стіл із лампою та два стільці. Чоловік назвався Віталієм. Діставши із сейфа пакетик із биркою, він поклав його під світло.
— Поки що тільки дивитися. Не чіпайте, річчю тепер поліція займається.
Ірина схилилася до столу. Мутнуватий целофан не заважав упізнати бабусю Марію: блакитна хустинка, нахил голови, напівусмішка. Скраю срібна скань була трохи втиснута. У п’ять років Ірина впустила медальйон і весь вечір проплакала — цю вм’ятинку вона пам’ятала відтоді.
— Можна зворотний бік?
Віталій обережно перевернув пакетик. По білій контремалі тягнувся тонкий нерівний напис: «Ф Подольський». Поруч — рік, написаний словами. Дід завжди позначав його так, по-старому.
— Так, це він. Бабусин медальйон.
— Я й не сумнівався, — зітхнув Віталій, стягуючи напальчник. — Двадцять років тут працюю, навчився помічати, хто своє приніс, хто чуже. Ваш усе квапив, казав: від тещі дрібничка залишилася. Яка дрібничка? Стара вересовецька робота, вручну зроблена. Сама скань більше коштує, ніж я за все запропонував. Ще тоді треба було насторожитися. Але я не поліція: паспорт є, договір є. А вчора він знову прийшов, уже з грошима. Я пояснюю: річ затримано, слідча запит надіслала, видати не можна. Він аж позеленів. Кричить: його власність, скаржитися буде. Я йому: пишіть скаргу. Пішов. — Віталій помовчав, дивлячись убік. — Моя мати теж із Вересовця. У неї схожа на стіні висіла, з церковцею. Подарунок від батька.
Віталій склав короткий акт упізнання. Ірина підписала його, а Віталій пообіцяв надіслати копію Чуприні електронною поштою, щоб їй не довелося їздити ще раз.
Вона підвелася — й охнула, вхопившись за стільницю. Останні два тижні вечорами вже бували тренувальні перейми, тягучі, невиразні. Зараз біль піднімався знизу хвилею, охоплюючи тіло обручем. Не відпускав так довго, що Ірина почала рахувати подумки. Коли відпустило, ноги тремтіли.
— Що з вами? — Віталій схопився. — Зле? Швидку викликати?
— Зачекайте… Зараз відпустить, — часто дихаючи, вимовила вона. — Мабуть, несправжні.
Але через сім хвилин перейма повторилася. Ще через шість прийшла третя. Потім Ірина відчула, що відійшли води, й розгублено глянула на підлогу.
— У мене води відійшли.
Віталій зблід, потягнувся до телефона. Ірина теж дістала свій. Пальці тремтіли; замість номера швидкої вона знайшла в контактах Аллу й натиснула виклик, сама не розуміючи чому.
— Почалося, — сказала Алла після першого гудка, наче чекала з телефоном у руці. Вона не питала.
— Я в Липовежі, у ломбарді на Бурштиновій. Води відійшли.
— Знаю цю вулицю. Ми з Романом поруч, на ринку. Залишайся на місці, сядь, дихай. Через десять хвилин приїдемо.
Швидку Віталій усе ж викликав, проте Алла встигла раніше. Старий зелений позашляховик із пом’ятим крилом видерся на тротуар біля входу, розігнавши голубів. За кермом сидів її онук Роман — молодий смаглявий хлопець у білій футболці. Машина ще не зупинилася, коли Алла вискочила надвір. Сукня була та сама, чорна з червоними оборками, а хустка — зелена.
У ломбарді їй вистачило побіжного погляду на Віталія, щоб той чомусь відступив до стіни. Алла присіла перед Іриною, обхопила обидва її зап’ястки й кілька секунд вдивлялася в обличчя.
— Добре все йде. Правильно. Не бійся, поїхали.
— Ми швидку викликали, — пробурмотів Віталій.
— Скасуйте виклик. Самі швидше довеземо.
Ірину вивели, підтримуючи попід руки, й допомогли сісти ззаду. Алла вмостилася біля неї, поклала її голову собі на плече. Тихий наспів незнайомою мовою тягнувся на одній низькій ноті; Алла погойдувалася йому в такт. Роман об’їжджав ями, ведучи швидко, але обережно.
— Куди їдемо? — спитав він через плече.
— Де ми з нею в середу були. У той пологовий.
Ірина підняла голову.
— Знову туди?
— Туди. Він у твоїй обмінній карті записаний. Аналізи там, на тебе там чекають. Куди нам іще їхати?
— А раптом він там? Раптом вони…
Поділіться враженням від історії
3Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Очень трогательный до слёз рассказ, связь поколений, память, человеческая доброта! Спасибо!
Как много гадости в людях, а хорошего - все меньше
Спасибо.