Небезпечний секрет: що розповів 8-річний онук своїй бабусі, коли зрозумів, що їх нарешті ніхто не чує

— Вони пам'ятали тебе? — запитала Людмила Сергіївна.

— Так. Спочатку. — Він вимовив це слово окремо, з паузою. — А потім мама починала їм давати таблетки. Або колола.

Він подивився на бабусю, немов перевіряючи, чи можна говорити далі.

— Вона казала: «Щоб спокійніше стало. Щоб не нервували».

Людмила Сергіївна згадала, як Альона говорила майже тими ж словами: «Вам треба менше хвилюватися. Нерви зараз усім шкодять».

— І що з ними було? — запитала вона.

— Вони починали плутатися, — Кирило говорив швидше, ніби боявся забути. — Питали одне й те саме. Могли запитати, хто я, потім знову, потім знову. — Він насупився. — Одна бабуся весь час питала, ранок зараз чи вечір. Навіть коли сонце світило.

Людмила Сергіївна заплющила очі. Перед внутрішнім поглядом спливла власна кухня і її розгубленість: який сьогодні день?

— Вони забували? — тихо сказала вона.

— Так, — підтвердив Кирило. — Дуже. — Він на секунду замислився. — Один дідусь шукав свої капці й злився. Казав, що їх вкрали. А вони були в нього на ногах.

Людмила Сергіївна стиснула пальці.

— А потім? — запитала вона.

Кирило помовчав.

— Потім ми їхали. Завжди їхали.

— Куди?

— В одне місце. Кабінет. Там був дядько в окулярах.

— Це був лікар? — запитала вона.

Кирило знизав плечима:

— Я не знаю. Він мало говорив. Тільки показував, де писати. — Він провів пальцем у повітрі, ніби виводив підпис. — Там треба було підписувати.

— А ти? — запитала Людмила Сергіївна. — Ти що робив?

— Я сидів тихо, — відповів Кирило. — Мама казала: «Сиди й дивись у підлогу. І мовчи». — Слово «мовчи» він вимовив майже пошепки.

— А після цього? — запитала вона.

Кирило опустив голову.

— Потім бабуся більше там не жила. — Він замовк, потім додав: — Ми більше до неї не їздили.

У кімнаті стало глухо, немов повітря загусло. Годинник цокав занадто голосно. Людмила Сергіївна нахилилася вперед.