Тяжке матеріальне становище. Марина мені про дитбудинок розповідала мало й без надриву. Вона не любила цю тему не тому, що було боляче, а тому, що, як вона казала, це нецікаво.
Вона розповіла штук п’ять історій за два роки, і всі вони були не про жахи, а про дрібниці. Про те, що в них у групі був один гребінець на всіх, і вони його ховали. Про те, що в дитбудинку не можна мати нічого свого, бо своє відберуть.
Тому діти вчаться нічого не хотіти, і це залишається назавжди. І тому вона в 32 роки не могла змусити себе купити дороге пальто. Про виховательку Людмилу Павлівну, яка одна на 36 людей і яка щосуботи приносила з дому пиріжки, але не всім, а по черзі, щоб вистачило на місяць.
Одного разу взимку вона сказала мені одну фразу, і я тоді не зрозумів, наскільки вона була точною. Ми дивилися щось по телевізору, там був сюжет про сиріт, і вона сказала: «Андрійку, от усі думають, що нас викидають, нас не викидають, нас відкладають, як річ, яка зараз заважає, але викинути шкода, і вона лежить і чекає». Викинуті люди нікуди не діваються.
Про гроші. Я розповім коротко, бо гроші в цій історії — найнецікавіше, але без них нічого не працює. Вона вийшла з дитбудинку у 2009 році з квартирою.
Не подарунок долі, а закон. Дітям-сиротам належить житло, і їй, на відміну від багатьох, справді дали. Однокімнатну квартиру в одному з міських районів, у будинку, який здали з недоробками.
Вона вступила до політеху на прикладну математику, на бюджет, бо в сиріт пільга, але вона й за балами проходила. Вчилася й працювала, з третього курсу писала на замовлення. До 2014 року вона зібрала маленьку команду й почала робити програму для складів.
Приймання, розміщення, відбір, інвентаризація. Найнудніша річ у світі. Ніякого блиску, ніяких стартапів, ніяких виступів на сцені.
Просто програма, яка дає змогу складу на 15 тисяч квадратів не губити палети. Вона цим займалася 12 років. У 21-му році в неї було 48 клієнтів у різних регіонах, штат 31 людина й офіс у центрі міста.
У 22-му до неї прийшли покупці, велика компанія з іншого міста, і запропонували викупити частку. Вона думала пів року й продала контрольний пакет. Суму я знаю: 220 мільйонів до податків.
Частину вона одразу роздала, виплатила премії співробітникам — кожному за стажем, і на це пішло 30 з чимось мільйонів, і у фірмі досі про це розповідають. Залишилося близько 180. Вона не купила нічого: ні машину, ні квартиру, ні подорож.
Гроші лежали на рахунках, і два роки вона не знала, що з ними робити, і це не перебільшення, вона сама мені так казала: «Андрійку, я не вмію витрачати, мене не навчили, я вмію тільки відкладати». Про її гроші в цей час рідні не знали зовсім.
Віктор Миколайович знав, що дочка жива, що вона в тому самому місті, що в неї якась робота з комп’ютерами. Одного разу у 20-му році він їй зателефонував, уперше за багато років. Вона мені про цей дзвінок розповідала.
Він зателефонував і спитав, як справи, і хвилин п’ять говорив про погоду, а потім сказав, що в Дениса проблеми з машиною, і чи не могла б вона трохи допомогти. Тисяч на 80. Вона сказала, що не може.
Він сказав: «Зрозуміло», — і поклав слухавку. Вона мені сказала: «Знаєш, що найсмішніше? У мене тоді було 24 мільйони. На рахунку.
Я могла віддати 80 тисяч не дивлячись. Я не віддала не через гроші. Я не віддала, бо він спитав про Дениса й не спитав про мене…»
