Діагноз їй поставили в січні 24-го року. Рак шлунка, третя стадія, з ураженням лімфовузлів. Їй було 33.
Вона пішла до лікаря через печію, яку терпіла пів року й вважала гастритом. Бо людина, яка виросла в дитбудинку, не ходить до лікарів, вона терпить. Це в них у всіх.
Далі було 11 місяців. Операція в лютому, резекція, хімія, 6 циклів, потім ще 4. У серпні була ремісія, і місяць ми жили як нормальні люди й навіть з’їздили в інше місто просто так. У жовтні знайшли метастази в печінці.
У грудні вона померла. Ми не одружилися, і я мушу пояснити, чому, інакше вся історія зі спадком має юридично дивний вигляд. Ми збиралися.
Заяву подали в липні 24-го, коли була ремісія. Призначили на вересень. У серпні вона сказала, що переносимо.
Я вирішив, що вона погано почувається. Вона сказала: «Ні, я не хочу, щоб ти одружувався з жінкою, яка помирає. Зараз ремісія, але вона може скінчитися, і тоді вийде, що ти одружився, щоб доглядати.
Я не хочу, щоб у тебе це було в біографії». Я тоді дуже розлютився. Єдиний раз за два роки.
Я сказав щось зле, щось на кшталт: «Ти вирішуєш за мене, як завжди, ти взагалі все вирішуєш сама». Вона вислухала, помовчала й сказала: «Андрійку, я 26 років вирішую сама. Я не вмію інакше.
Я стараюся, але не вмію». У жовтні знайшли метастази, і тема закрилася сама собою. У листопаді я порушив її ще раз, я хотів розписатися в лікарні, там це можна оформити.
І от тут вона пояснила мені справжню причину. І причина виявилася не сентиментальна, а інженерна. Вона сказала: «Андрійку, якщо ми розпишемося, ти станеш спадкоємцем першої черги разом із ним.
І тоді в нього буде обов’язкова частка, як у непрацездатного, якщо на той час він стане пенсіонером або інвалідом. А заповіт на користь сторонньої людини за живого батька оскаржується складніше, ніж шлюбне спадкування, якщо все оформлено правильно. Я рахувала.
Так надійніше». Я сидів поруч із її ліжком, а вона пояснювала мені схему спадкування, щоб її батько не отримав нічого. І я в той момент подумав: «Боже, що ж із нею зробили, що вона в 33 роки помирає і рахує оце».
А потім вона додала вже іншим голосом: «І ще, мені не потрібен штамп, щоб знати, хто ти мені. Мені ніколи не були потрібні папери, щоб розуміти, хто мені хто. У мене 11 років були папери, що в мене є батько».
Я не розписуватиму ці місяці, скажу тільки одне, бо це важливо для всього подальшого. Вона жодного разу за 11 місяців не заплакала при мені. Жодного разу.
Я плакав разів десять, у ванній, увімкнувши воду. Вона — ні. Вона не була залізною.
Вона просто, я думаю, розучилася це робити в сім років і вісім місяців, і назад уже не навчилася. І от тепер головне. Ці 11 місяців вона не лежала.
Вона працювала. Не у фірмі, фірму вона вже продала. Вона робила три речі, і на них пішли всі її сили й майже всі її гроші…
