Життя без прикрасОдин із колишніх заступників Володимира Леонідовича дістав телефон. Слідом за ним — інший.
— Є й іще дещо. — Уперше за весь цей час мій голос здригнувся. — За проживання сім’ї, за чотири президентські люкси, за сьогоднішній бенкет заплачено моєю кредитною карткою. Я не знала про це й дозволу не давала. Готель отримав листа з підробленим підписом від мого імені. Учора ввечері я заблокувала картку, повідомила про все банк. А поліція отримала від мене заяву сьогодні вранці.
Із сумки я дістала теку й поклала перед свекром. У ній були фоліо, лист-авторизація, роздруковані сторінки судової картотеки й виписка зі списанням.
— Володимире Леонідовичу, пробачте. Я не хотіла говорити про це перед гостями, тим паче у ваш ювілей. Але до завтра чекати було не можна.
Він дивився на теку, не торкаючись паперів. Потім перевів погляд на нотаріуса.
— Михайле Федоровичу, я хочу прочитати свою довіреність повністю. Дайте повний текст, будь ласка. Не скорочення.
— Тату… — почав Дмитро.
— Помовч, — неголосно зупинив його Володимир Леонідович.
Дмитро затнувся. Отримавши документ від нотаріуса, свекор надягнув окуляри. Він читав повільно, переходячи від сторінки до сторінки; біля стіни нерухомо стояли офіціанти з тацями, у залі ніхто не ворушився. Тамара Іванівна вчепилася в край скатертини — я бачила її пальці.
За кілька хвилин Володимир Леонідович зняв окуляри.
— Тут я дозволяю синові, Дмитру Володимировичу Ковтуну, керувати всім моїм майном і розпоряджатися ним. Продавати, дарувати, віддавати в заставу. Зокрема мій житловий будинок разом із земельною ділянкою. — Він підняв голову від тексту. — Ти хотів заставити мій будинок?
Обличчя Дмитра спочатку зблідло, потім узялося червоними плямами.
— Тату, лише на пів року. Поки банк не зніме арешт із рахунків. Я б повернув усе, присягаюся тобі. Мені тільки перекрутитися…
Він обірвав себе, зрозумівши, що проговорився. Але тридцять свідків уже чули його відповідь.
— Володимире! — Тамара Іванівна підвелася. — Навіщо ти ганьбиш сина перед людьми? Сядь, підпиши папери. Удома спокійно розберемося.
Свекор повільно повернув до неї голову.
— Не я його зганьбив, Томо. — Він поклав довіреність на стіл, накривши долонею. — Михайле Федоровичу, підписання сьогодні не буде. Ні договору, ні цієї довіреності, ні згоди.
— Прийнято, Володимире Леонідовичу, — спокійно сказав нотаріус, закриваючи теки.
Посеред зали стояв Дмитро. Рука з мікрофоном була опущена, погляд не затримувався ні на кому. Після довгого мовчання Володимир Леонідович узяв келих води й підійшов до нього. Син машинально передав мікрофон, наче тримати цю річ уже не мало сенсу.
— Друзі, сьогодні мені сімдесят п’ять, — заговорив свекор глухим, спокійним голосом. — Тост я збирався виголосити наприкінці. Скажу тепер: іншої нагоди, схоже, не буде.
Він повернувся до вікна, за яким полуденне сонце освітлювало гори.
— У відрядження сюди я приїхав двадцять сім років тому, — продовжив Володимир Леонідович. — Із нашого управління нас було троє. Перевіряли опори старої канатної дороги. Женя Довгань, Кирило Камінський і я. Погода була погана, нас попереджали, а ми все-таки полізли на схил: хотілося якнайшвидше закрити акт. — Він помовчав. — Лавина засипала мене з головою. Поворухнутися не міг, навіть не розумів, у якому боці верх. Вирішив, що кінець.
Вентиляція гула так виразно — більше в залі нічого не було чути.
— Але хтось докопався до нас. Спершу руками, потім лопатою. Витяг мене, витяг Женю. Сам геть мокрий, шапки немає. Сказав нам: «Лежіть. Тепер піду по третього». І повернувся на схил по Кирила. Тоді накрило другою лавиною. — Володимир Леонідович ковтнув. — Наступного дня знайшли обох.
Я сиділа, затамувавши подих. Саша притулилася плечем до мого плеча. По щоках текли сльози, і я навіть не намагалася їх витерти.
— Рятувальника звали Олег Нагірний. Йому було сорок сім років. — Свекор повернувся до мене. — Усі ці двадцять сім років я хотів розшукати його близьких. Через знайомих одного разу дізнався: дружина переїхала до іншого міста, донька працює в готелі біля моря. Усе збирався приїхати. І не наважувався. Мені було соромно: він загинув, я залишився.
Він перевів подих і продовжив:
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.