Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

На ювілеї компанії Антон танцював із колегою на очах у дружини, сподіваючись, що вона промовчить, як і раніше

Частина 24 з 35

Антон ступив до неї. На його обличчі вже не було тієї пихи, з якою він починав вечір.

— Валентино, будь ласка. Поговорімо. Ми ж можемо знайти вихід.

Вона глянула на його руки. Кілька хвилин тому ці руки обіймали Юлію за талію в танці, на очах у всієї зали. Валентина згадала, як чекала на його дзвінки, як доїдала вечерю сама, як ночами вдавала, що спить, аби тільки він не почув, що вона плаче. Як довго їй хотілося, щоб він сам запропонував поговорити. Тепер він пропонував, і Валентина розуміла, навіщо йому ця розмова: він хотів повернути своє становище, а не визнати, якого болю їй завдав.

— Що ти хочеш залагодити, Антоне? Що буде з нашим шлюбом чи що буде з твоєю посадою?

Він розтулив рота, та не зміг відповісти одразу.

Їй вистачило цього вагання. Валентина опустила погляд, і те, що ще трималося в ній, остаточно обірвалося.

Лариса підійшла до сина, плачучи від люті.

— Не благай її ні про що. Вона все влаштувала навмисне, щоб нас зганьбити.

Антон нічого не сказав матері. Він і далі дивився на Валентину. Вона вирішила покласти край цій сцені, поки чужі страждання не перетворилися для зали на ще більше видовисько, і звернулася до гостей.

— Дякую, що ви прийшли. Група «Костюк» і далі працюватиме й розвиватиметься. Ті, хто відповідає за управління компанією, вживуть заходів, щоб зберегти її стійкість. Працівникам повідомлять про все внутрішніми каналами. Операції, щодо яких виникли запитання, перевірять незалежно.

Вона не стала обіцяти того, чого поки ніхто не міг знати, і нікого зі сцени не звинуватила. Голос залишався твердим, хоча сама вона почувалася геть виснаженою. Надто багато часу пішло на спроби втримати життя, яке щоразу руйнувалося, варто було комусь вимовити ім’я її чоловіка.

Коли Валентина закінчила, кілька людей несміливо заплескали. Потім до них долучилися інші: вони віддавали належне тому, як спокійно вона трималася в болісній для неї ситуації, а не тішилися падінням Антона. Алла Удовик підвелася й зааплодувала зі сльозами на очах. Старий архітектор, який знав подружжя від перших років існування компанії, теж підвівся з місця.

Антон з недовірою дивився в залу. Увесь вечір він чекав на визнання й захоплення, а тепер аплодували жінці, яку він намагався зробити невидимою. Йому здавалося, що світ перевертається в нього на очах. Він спробував пригадати, коли Валентина перестала бути для нього супутницею, коли він почав бачити в ній перешкоду. Якоїсь однієї миті він так і не пригадав. У пам’яті спливали уривки сварок, випадки, коли він відмахувався від неї, нагоди, якими не скористався. З тих уривків виходило, що прірва між ними утворилася задовго до ювілею.

Валентина поклала мікрофон і рушила вниз сходами. Антон поспішив слідом.

— Зачекай, — вимовив він, і голос йому зірвався. — Не йди отак.

На останній сходинці вона зупинилася. Він дивився на неї так, ніби лише тепер зрозумів, що може втратити щось набагато важливіше за посаду.

— Я знаю, що помилявся, — пробурмотів Антон. — Але ми стільки всього пройшли вдвох. Хіба можна отак усе закінчити?

Валентина відчула, як очі наповнюються слізьми.

— Саме тому, що ми стільки пройшли разом, я й уявити не могла, що ти так зі мною вчиниш.

Антон потягнувся до її руки. Вона м’яко відсторонилася.

— Нічого мені сьогодні не обіцяй. Мені потрібно, щоб ти зрозумів, що сталося, і сам відповів за рішення, які ухвалив.

Він озирнувся. Гості досі дивилися на них. Уперше за вечір їхня присутність непокоїла його менше, ніж думка про те, що Валентина зараз піде.

— Валентино, я люблю тебе, — прошепотів він.

Вона на мить заплющила очі. Місяцями чекала на ці слова, а тепер, після приниження на очах у всіх, після очевидної зради й рішення ради, що позбавило Антона влади, у них була болісна порожнеча.

— Може, колись ти й любив мене. Але якщо любиш людину, згадуєш про неї не тільки тоді, коли вона вже готова піти.

— Дай мені ще один шанс, — сказав Антон, опустивши голову.

Валентина поглянула на танцмайданчик. Там ще лишалися покинуті келихи й квіти, які Юлія вибрала для свята на честь нового етапу.

— Я стільки разів давала тобі цей шанс. Ти просив мене помовчати — і я давала. Ти ставав на чужий бік, поки мене принижували, — і я знову давала. Я жодного разу не зажадала, щоб ти визнав, скільки я для нас зробила, а ти волів вирішити, що я нічого не варта. Навіть тоді в тебе був шанс…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

1

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
КсеняУкраїна

Справедливість.

Усі обговорення

Ще з рубрики «Відносини»

Усі історії рубрики