Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

На ювілеї компанії Антон танцював із колегою на очах у дружини, сподіваючись, що вона промовчить, як і раніше

Частина 25 з 35

Антон спробував відповісти, та голос урвався, перш ніж він устиг щось сказати.

Посеред зали він опустився перед нею на коліна. Цього не чекав ніхто, навіть ті, хто ще кілька хвилин тому аплодував йому як непереможному підприємцеві.

Лариса притисла руку до грудей, не в силі витримати цього видовища. Юлія не рушила з місця біля колони. Антон підвів обличчя й простягнув до Валентини обидві руки.

— Будь ласка, не кидай мене. Ми можемо почати спочатку. Я порву з Юлією, зміню все, що потрібно.

Від болю Валентині стало важко дихати. Скільки разів вона уявляла, як він визнає свої помилки, але жодного разу їй не хотілося побачити його на колінах, приниженого перед незнайомими людьми. На мить їй захотілося допомогти йому підвестися, обійняти його, повернутися до їхнього спільного життя. Тільки повертатися вже не було куди. Перед нею була людина, яка давала обіцянки зі страху. Змін, про які він говорив, поки що не підтверджував жоден вчинок.

Валентина трохи присіла, щоб їхні обличчя опинилися на одному рівні, але не торкнулася його.

— Антоне, встань, будь ласка, — м’яко попросила вона. — Мені не потрібно бачити тебе на колінах.

Він відчайдушно похитав головою.

— Тоді скажи, що наш шлюб іще можна врятувати.

Валентина відчула, як щокою скотилася сльоза.

— Я не можу обіцяти тобі того, у що сама більше не вірю. — Антон поглянув на неї так, наче почув остаточний вирок. Вона повела далі тихіше, намагаючись, щоб чув лише він: — Я роками думала, що, коли любиш, треба все терпіти. Що одного дня ти знову подивишся на мене, як раніше, якщо тільки я буду досить терпляча. Але варто було мені стерпіти чергове приниження, як тобі, схоже, вже здавалося, що можна зайти ще далі. Я більше не хочу так жити.

Антон заплакав безгучно. Валентина не відчувала перемоги. Їй було безмежно сумно за них обох: колись вони були щасливі, а тепер ледве впізнавали одне одного.

Він знову спробував узяти її за руку.

— Усе, що я побудував… Не відбирай у мене цього.

Валентина з болем подивилася на нього. Навіть тепер він говорив так, ніби разом із правом керувати компанією в нього відбирали його самого.

— Я не відбираю в тебе того, що ти побудував. Ти намагався позбавити мене того, що я тепер собі повертаю.

Вона повільно випросталася. Антон усе ще стояв на колінах і не міг відвести від неї очей.

Валентина зняла обручку. Шість років вона носила цю маленьку обручку на знак обіцянки, яку вони дали одне одному. Вона тримала її в пальцях і згадувала, як на весіллі в Антона тремтіли руки, коли він надягав їй цю обручку й казав, що віднині вони завжди йтимуть разом. Тепер вона розуміла: обіцянка не могла триматися на вірі когось одного з двох.

Вона обережно поклала обручку на найближчий столик. Більше нічого не сказала.

Ігор підійшов непомітно.

— Допомогти тобі вийти з готелю?

— Дякую, Ігорю. Я сама, — відповіла вона із сумною усмішкою й похитала головою.

Він кивнув і відступив, даючи їй пройти. Валентина пішла через залу. Дехто з гостей шанобливо розступався, і ніхто не спробував її зупинити. Старий архітектор схилив голову, коли вона проходила повз. Валентина зловила вдячний погляд Алли Удовик і відповіла легким жестом.

Попереду лишалися непрості справи: продовжити аудит, розібратися зі спірними операціями, а раді — провести компанію крізь перехідний період. Кілька слів, сказаних перед сотнями людей, цих завдань не скасовували. Зате тієї ночі Валентина повернула собі свободу вирішувати, як їй жити й чого вона більше нікому не дозволить. Вона надто довго поступалася цією свободою, сама того не помічаючи.

Антон простояв на колінах іще кілька секунд після того, як вона пішла. Коли він підвівся, зала видалася йому зовсім іншою. Вогні горіли, як і раніше, квіти стояли неторкані, на столах, як і раніше, був кришталь. Ще недавно в усьому цьому він бачив ознаки власного тріумфу. Тепер дивитися на них було нестерпно: такими порожніми вони йому здавалися.

Лариса підійшла обійняти сина, але він відсахнувся.

— Дай мені спокій, мамо, — пробурмотів він.

Юлія теж спробувала до нього підійти.

— Антоне, нам треба поговорити.

— Не зараз. — Так холодно він на неї ще не дивився…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

1

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
КсеняУкраїна

Справедливість.

Усі обговорення

Ще з рубрики «Відносини»

Усі історії рубрики