У її житті з’явився Тарас, архітектор. Їхні стосунки не були схожі на бурю, якою колись здавалося кохання до Назара. Це була спокійна глибока прив’язаність двох дорослих людей, які не прагнули володіти одне одним. Вони не з’їхалися, і обох влаштовувала ця свобода. Зустрічалися, подорожували, ходили на концерти, сперечалися про будівлі й картини, могли мовчати поруч без ніяковості. У цьому не було драматичного блиску, зате була повага — та сама, без якої жодна пристрасть довго не тримається.
Одного разу Олеся розбирала старий архів і натрапила на теку із судовими паперами. Вона майже машинально перегорнула документи: дати, підписи, формулювання. Все здавалося таким далеким, ніби це сталося з жінкою, яку вона колись знала, але більше не бачила. На дні теки лежав маленький аркуш, складений учетверо.
Олеся розгорнула його й упізнала свій почерк. Вона написала ці рядки в першу ніч після зірваного весілля, коли сиділа на кухні з гірким ромашковим чаєм і намагалася втриматися на краю.
«Я більше не жертва. Я господиня свого життя. Я заслуговую на повагу. Я заслуговую на щастя. І я сама його собі створю».
Вона довго дивилася на аркуш. Тоді це було не впевненістю, а відчайдушною спробою вижити. Тепер — простою правдою. Олеся не викинула записку. Вона вставила її в маленьку рамку й поставила на робочий стіл, поруч зі срібним кулоном, який знімала тільки на ніч.
Увечері зателефонував Тарас.
— Знайшов два квитки до філармонії на завтра. Підеш?
— Із задоволенням, — відповіла вона.
Після розмови Олеся підійшла до вікна. За склом сяяло вогнями місто біля води — величне, вологе, рідне. Вона торкнулася срібної краплі на шиї й відчула дивовижний спокій. Життя колись ударило так сильно, що здавалося, підвестися неможливо. Але вона підвелася, обтрусилася й пішла далі. І за поворотом справді виявилося щось прекрасне: новий дім, нова робота, нові люди, нова мрія.
Історія її болю закінчилася. Історія її щастя тривала.
