Життя без прикрасОрлов стиснув губи. Підвівся, пройшовся гаражем, біля верстата торкнувся лещат.
— Чого ви хочете, Петре Яковичу? Поговорімо по-чоловічому. Гроші потрібні? Дам стільки, що про пенсію забудете. Або робота. Шукаю консультанта з промислової безпеки — ваш досвід, ім’я. Лише три дні на тиждень. Зарплата добра, службова машина, водій.
— Що за це маю зробити я?
— Нічого. Живіть собі спокійно, займайтеся онуками. А минуле залишимо там.
— Де саме?
Він витримав паузу.
— Під землею.
Я підвівся. На голову вищий за нього, ширший у плечах. Орлов ступив назад.
— Вадиме, двадцять років тому під балкою лежала людина з тяжкими травмами ніг. Мала цілковите право вимагати, щоб я першим забрав її. Натомість наказала винести тебе — щоб ти відповів за те, що сталося. За це він заплатив життям. А ти не відповів. Ти придбав шахту, на якій він загинув, прийшов у мій гараж і пропонуєш мені водія з машиною.
Він знову зблід. Заговорив жорсткіше: тепер переді мною був власник чотирьох шахт, а не молодий майстер, який плакав у мене на плечі.
— Не хочете грошей — добре. Є й інший бік. І Олена, й Антон у мене працюють. Захочу — через рік він очолить інженерну службу «Рудної». Не захочу — ніде тут головним інженером не стане. Сам я їм шкодити не збираюся. Але ви знаєте, що трапляється: скорочують людей, починаються перевірки, з документами не ладиться. І подумайте: Антон мене любить. Скажете йому щось — він повірить моїм словам, не вашим. А Олена вибере чоловіка. Вони завжди вибирають чоловіків. Втратите доньку.
Обтрусивши плащ, він продовжив:
— Ще одне. Через три тижні, до Дня шахтаря, запускаємо на «Рудній» третю західну лаву. Так, ту саму. З 2006 року стояла незаймана, а запасів там на дванадцять років. Голова області приїде, телебачення. При ньому відвантажимо першу тонну. За запуск відповідає Антон. Йому дають шанс. Не заважайте.
Біля самих воріт він озирнувся:
— Мені тоді двадцять п’ять було, Петре Яковичу. Молодий. Поставили перед вибором: виконуй план або звільняйся. Усі ж замотували, усі так працювали.
— Усі, кажеш. А вибух — у тебе.
Він вийшов. Я дочекався, поки поїде машина, постояв у воротах, потім підійшов до полиць. Відставив каністри. Залізна коробка була на своєму місці. Відкривати я її не став. Уперше, дивлячись на неї, думав уже не про те, навіщо зберігаю. Час було діяти.
У ту зміну поблизу перебувала ще одна людина — машиніст підземних установок Павло Ярош. У сусідньому штреку, за двадцять метрів від лави. Йому було п’ятдесят. Зміна закінчувалася об одинадцятій вечора, за сорок хвилин до вибуху; до ствола він пішов раніше за решту й тому залишився живий. Комісії заявив, що нічого не бачив. Через місяць звільнився. Через рік говорили, ніби запив. Я розшукував його тоді, але Павло, як і Тамара, не відчинив.
Увечері після візиту Орлова я знову його знайшов. Дізнатися адресу було неважко: шахтарі знають, де живуть інші шахтарі. Павло займав половину дерев’яного барака в старому шахтарському селищі. Друга половина давно стояла порожня, вікна забили дошками.
На мій стукіт довго не відповідали. За дверима нарешті закашляли.
— Кого там чорти принесли?
— Пасічник. Гірничорятувальник, із «Рудної».
Навіть цокання годинника стало чутно за дверима. Потім відчинили. У майці й ватяних штанях стояв високий худий старий із сивою щетиною. Очі вицвіли, як старі джинси. Дивився він так, ніби по нього прийшли з тієї лави.
— Двадцять років чекав на тебе. Думав, раніше прийдеш.
— Приходив, Павле. Ти не впустив.
— Не впустив, — погодився він і відступив убік.
Як для самотнього старого, у кімнаті було напрочуд чисто: вимита підлога, клейонка на столі, банка солоних огірків. На стіні висів календар «Вугільного горизонту». Павло простежив за моїм поглядом.
— Пенсію від них отримую. Персональну. Щомісяця на картку дванадцять тисяч. Уже дев’ятнадцять років, п’ятого числа, без пропусків.
— За які заслуги?
Він сів на табуретку, витяг з-під столу пляшку, подивився й поставив назад.
— Шість років не п’ю, командире. Після лікарні кинув. А її тримаю перед очима: бачу, що не п’ю. — Помовчав. — За мовчання мені платять. Персональне. За що ж іще? Орлов призначив, через свого дядька. Спочатку старий хазяїн переказував, потім Вадим шахту купив — стали платити від «Вугільного горизонту». Сказав: «Павле Георгійовичу, вік у вас, важко вам, ми подбаємо». Подивився при цьому… Я все зрозумів.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.