Життя без прикрас— Олено Миколаївно, сідайте, — він підсунув чай. — Уранці Михайло Павлович телефонував.
Олена сіла.
— У вашу сім’ю я втручатися не збираюся, — продовжив Зайцев, розглядаючи стіл. — Але архіву скандали ні до чого. Фабрика стільки для нас робить. Нам іще купецькі книги оцифровувати, Михайло Павлович обіцяв допомогти. Може, вдасться владнати все мирно?
— Вікторе Семеновичу, сімейна справа вирішуватиметься в суді. А мені треба повернутися до метричної книги: корінець відвалюється.
— Я ж не вимагаю. Тільки обміркуйте.
— Уже обміркувала. За чай дякую, — Олена встала.
До чашки вона не доторкнулася.
Удень Олена зателефонувала Іванові Савчуку. Старший лейтенант працював на їхній дільниці четвертий рік. Вона пам’ятала, як він приходив до них після викрадення човна в сусідів: розмовляв спокійно, розбирався докладно. Тепер Олена коротко виклала йому, чого побоюється сама. Увечері чоловік може приїхати не сам, а зі сторонніми людьми й спробувати вивезти з будинку її речі. Вона пояснила, що власниця будинку — вона, і попросила, щоб у разі можливої спроби вивезення був присутній працівник поліції. Ішлося про сьогоднішній вечір: Сергій уже призначив їй строк, але звільняти власний будинок вона не збиралася.
— Документи про власність у вас?
— Так. Витяг і посвідчений нотаріусом шлюбний договір.
— Приїду на восьму. Самі ні в що не втручайтеся.
Наступним Олена набрала сусіда, Григорія Борисовича Руденка. Зі своїх сімдесяти чотирьох років він сорок провів бортмеханіком на вантажних літаках. Жив через дві ділянки, розводив курей, ремонтував усій вулиці генератори й мотори для човнів. Олена попросила його ввечері побути поблизу.
— Буду, — відповів він без розпитувань. — Термос прихоплю, вечорами вже мерзнеш.
До сьомої справи були закінчені. Жодної речі Олена не спакувала: лише сховала робочі лупи в стіл і дістала з комода теку. За десять восьма прийшов Григорій Борисович — у старій льотній куртці, зі складаним стільцем і обіцяним термосом. Умостився біля ґанку, налив чаю й мовчки спостерігав за воротами.
Рівно о восьмій приїхав Савчук і зупинився біля хвіртки. Олена передала папери. Прочитавши витяг та умову про будинок, поліцейський сфотографував обидва документи телефоном і повернув.
— Зрозуміло. Почекаємо.
О 20:20 стулка воріт поїхала вбік. Сергій відчинив їх маленьким чорним пультом на кільці з автомобільними ключами. Першим у двір заїхав критий тентом вантажний фургон, слідом великий чорний позашляховик і вже останньою — чоловікова машина.
Із вантажівки зіскочили робітники в спецодязі, двоє, зі скотчем і складеними коробками. Біля позашляховика з’явилися ще двоє: огрядний голомозий чоловік років п’ятдесяти в шкіряній куртці й худорлявий молодик. Перший швидко роззирався, немов приймав склад; другий, із планшетом і лазерною рулеткою на поясі, одразу взявся фотографувати фасад.
Побачивши Савчука біля ґанку, Сергій на мить збився з кроку.
— Твоя доба скінчилася. Учора ти мене чула?
— Так.
Поліцейський виступив уперед, назвався.
— Чим обґрунтоване вивезення майна?
Сергій дістав повідомлення.
— Вона його отримала. Ось підпис. Час уже сплив.
Савчук прочитав аркуш і подивився на Олену. Та знову, без слів, подала йому витяг із договором. Він розгорнув папери поруч, наче карти перед гравцями.
— Сергію Михайловичу, ваша дружина розписалася за отримання. Згоди залишити будинок тут немає. Єдина власниця — Ковальчук Олена Миколаївна. Без її дозволу речей звідси не вивезуть. Ви зареєстровані, перебувати тут теж маєте право. А решта вирішується через суд, це цивільний спір.
Робітники перезирнулися. Старший повернув коробки в кузов.
— Тоді вантажити не будемо, — сказав він, ні до кого не звертаючись. — Нас на мирний переїзд кликали.
Чоловік у шкіряній куртці, який доти мовчав осторонь, підійшов до Олени.
— Дайте глянути на папери.
— З ким я говорю?
— Шульга, Петро Олексійович. Постачаю матеріали фабриці вашого чоловіка.
Олена завагалася, перш ніж передати витяг. Шульга переглянув його зі швидкістю людини, через чиї руки пройшла тисяча таких документів. Попросив договір, відшукав потрібну умову й перечитав двічі. Потім повільно обернувся до Сергія.
— Формальністю ти це назвав, — сказав Шульга.
Сергій промовчав. Шульга знайшов у телефоні їхнє листування й виразно зачитав повідомлення:
— «Будинок оформлено на дружину формально. Питання вирішу за добу. Завтра о восьмій вечора можна дивитися — буде порожній». Це ти мені писав, Сергію Михайловичу, чи хтось за тебе?
— Петре Олексійовичу, це тимчасова ситуація. Адвокат каже, договір можна оскаржити.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.