Життя без прикрасОлена переводила погляд із чоловіка на постачальника. Оцінювач уже знімав будинок, який до вечора обіцяли звільнити. Добовий термін, за який їй звеліли зникнути, почав набувати сенсу.
— Ви цей будинок приймати приїхали? — запитала вона Шульгу.
Він подивився з несподіваною повагою, як на людину, яка своїм запитанням влучила в саму точку.
— Дивлюся, що пропонують замість грошей. За пів року постачання фанери й фурнітури фабрика не розрахувалася. Чоловік ваш обіцяє, а платити нічим. Тиждень тому запропонував відступне — цей будинок. Ще через тиждень збиралися до нотаріуса.
— Але розплачуватися ним він не може. Будинок не його.
— Це я тепер розумію.
Шульга віддав документи Олені й кивком зупинив оцінювача. Молодий чоловік вимкнув рулетку, сховав у чохол.
— Сергію Михайловичу, борг нікуди не подівся, — сказав постачальник уже біля позашляховика. — І тобі тепер часу менше, ніж ти їй відвів.
Його машина виїхала першою. Вантажівку довелося розвертати у два прийоми; вона поїхала слідом порожньою. Коли ворота зачинилися, Григорій Борисович допив чай і закрутив термос.
— В авіаторів була приказка, — зауважив він у порожнечу. — З порожніми баками крила не врятують.
Савчук написав короткий рапорт: конфлікту не сталося. Зібрав підписи й поїхав. Григорій Борисович склав стілець, потиснув Олені руку й мовчки пішов до себе.
Тепер на подвір’ї були тільки вони двоє. Сергій стояв посередині, не відриваючи погляду від будинку, й Олені подумалося: мабуть, за багато років він уперше бачить його весь. Не окремі кімнати, а й веранду, яку вони будували вдвох, і ґанок, де Олексійко колись сам пішов, і вікна майстерні внизу.
— Я звідси не піду, — сказав нарешті Сергій. — Я тут зареєстрований. До рішення суду житиму в будинку.
— Живи. У майстерні, — відповіла Олена.
Він збирався щось заперечити, але промовчав. Із машини забрав спортивну сумку й попрямував до бічних дверей майстерні. За пів години до Олени долинув знайомий звук: Сергій розкладав старе розкладне ліжко, яке раніше їздило з ними на риболовлю.
Заснути тієї ночі не вдавалося, хоча страху Олена не відчувала. Вона лежала, подумки розбираючи схему задуманої оборудки. Розлучення було лише частиною: на призначену годину Сергієві треба було показати порожній будинок кредиторові фабрики. Потім — нотаріус, оформлення відступного. Її житлом погасили б чужий борг, а вона тим часом винаймала б квартиру й намагалася розібратися в тому, що сталося. Відведені їй двадцять чотири години були терміном угоди. Забутий усіма шлюбний договір за одну хвилину її зірвав.
Три наступні дні вони майже не чули одне одного. На той час, коли Олена спускалася на кухню, Сергій уже їхав; повертався він пізно, а вікна майстерні залишалися освітленими до другої ночі. Одного разу він таки затримався в коридорі. Дивився повз неї.
— Батько тобі цього не подарує.
— Знаю.
Родичі тим часом продовжували обговорення в чаті. Наталія викладала фотографії батьків, підписувала: «Мама з татом тримаються». Надійшло й чиєсь трихвилинне голосове повідомлення — його Олена слухати не стала. Зайцев до себе більше не кликав, зате під час зустрічей у коридорі обмежувався навмисно коротким привітанням.
На четвертий день, суботнього ранку, Віра зупинила свій старий велосипед біля хвіртки. Олена вийшла до неї в домашній кофті, не випускаючи чашки.
— Олено Миколаївно, рекомендований вам із районного суду. І ще лист, від якогось представника. Ось тут підпишіть.
Отримавши підпис, листоноша вручила два конверти, побажала гарного дня й покотила вулицею далі. Олена вже уявляла, що прочитає: позов Сергія про розлучення та поділ майна, вимогу скасувати шлюбний договір. Для Людмили вона навіть устигла подумки дібрати потрібні документи. Із цією готовністю й розкрила судовий конверт, стоячи на ґанку.
Але позивачем виявився не Сергій. У позові значилося: «Ковальчук Михайло Павлович». Відповідачка — «Ковальчук Олена Миколаївна». Свекор вимагав стягнути борг за договором позики. До заяви було додано ухвалу про заходи забезпечення позову.
Знайшовши суму, Олена прочитала її й почала перечитувати за окремими цифрами, так само повільно, як розбирала дати в старих метричних книгах. Чашку вона поставила на поручні, а сама сіла на сходинку.
Дев’ять мільйонів. Виділені жирним цифри наче виступали з паперу.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.