Життя без прикрасПотім суддя прочитала листування Шульги із Сергієм і лист Михайла Павловича про будинок — гарантію, яка скоро буде їхньою. Викликаний до трибуни Петро Олексійович підтвердив справжність обох листів. Без емоцій, коротко описав вечір біля воріт, фургон, що поїхав порожнім, і запропонований замість оплати будинок.
— Але навіщо вам давати такі свідчення? — запитав адвокат свекра. — Фабрика вам винна. Хіба не у ваших інтересах, щоб боржник отримав гроші?
— У моїх. Тільки не такі гроші.
На цьому запитання закінчилися.
Софію Григорівну викликали останньою. Від стіни до трибуни вона йшла неквапно, тримаючи спину прямо. За вікном на площі заводили машину; у притихлій залі це було чути.
— Софіє Григорівно, позивач Михайло Павлович Ковальчук — ваш чоловік, позивач Сергій Михайлович Ковальчук — ваш син, — сказала суддя, уважно подивившись на неї. — Суд роз’яснює: Конституція та процесуальний закон дозволяють вам відмовитися від свідчень проти чоловіка й дітей. Це право вам зрозуміле?
— Так, зрозуміле.
— Ви маєте намір ним скористатися?
— Протягом п’ятдесяти років користувалася. Більше не хочу.
Михайло Павлович різко випростався. Адвокат поклав долоню йому на рукав.
Софія Григорівна розповіла про дощ і чотири чисті аркуші, підписані Оленою дванадцять років тому. Кредиту фабрика тоді не отримувала; це вона знала з домашньої бухгалтерії чоловіка, яку вела. Розповіла, де зберігався коричневий записник. Згадала прочинені двері нотаріального кабінету двадцять два роки тому і сміх чоловіка з розвалюхи.
— І дев’яти мільйонів у нас у ті роки не було, — додала вона. — Фабрику тільки піднімали. Самі в боргах жили.
Суддя долучила записник до матеріалів справи й показала сторонам сторінку. Новий адвокат попросив дати йому час ознайомитися, перегорнув кілька сторінок, дійшов до запису про Сергія й закрив обкладинку.
— Запитання до свідка в позивача є?
Він подивився на Михайла Павловича. Той не рухався; обличчя стало багряним. Адвокат похитав головою.
— Немає запитань.
— Свідку, хочете щось додати?
Після паузи Софія Григорівна подивилася через залу просто на чоловіка.
Неголосно вона сказала, що Мишко все життя говорив про створення роду, а будував сейф. Але роду в сейфі не жити.
Михайло Павлович опустив очі. За двадцять два роки Олена бачила його за святковими столами, на зборах, серед рідні — таким не бачила ніколи. До кінця слухання він більше не підвів голови, дивлячись на важкі руки, що лежали перед ним.
У першому ряду тихо плакала Наталія. Поруч сидів її блідий чоловік — той самий «Наталчин чоловік — один аркуш». На тестя він дивився так, наче вперше побачив.
Суддя пішла до нарадчої кімнати. Майже три години ніхто не залишав суду. Олексій купив у коридорному автоматі два стаканчики чаю, один мовчки поставив перед матір’ю, другий відніс до стіни бабусі. Софія Григорівна обхопила стаканчик обома долонями — як Олена кавову чашку на золотому весіллі.
Коли суддя повернулася, всі підвелися.
— У задоволенні позову Михайла Павловича Ковальчука до Олени Миколаївни Ковальчук про стягнення позики відмовити. Розписку визнати підробленою та виключити з доказів. Арешт житлового будинку й земельної ділянки, накладений для забезпечення позову, скасувати. У задоволенні вимоги Сергія Михайловича Ковальчука про недійсність шлюбного договору відмовити: договір взаємний, укладений добровільно, посвідчений нотаріально й украй несприятливого становища для позивача не створює. Зустрічний позов Олени Миколаївни Ковальчук задовольнити. Визнати Сергія Михайловича Ковальчука таким, що втратив право користуватися будинком, та виселити.
Окремо суддя оголосила:
— Суд убачає в діях позивача Михайла Павловича Ковальчука ознаки замаху на шахрайство в особливо великому розмірі. Матеріали направляються слідчим органам для перевірки.
Криків не було. Адвокат свекра мовчки склав папери в крокодилячий портфель. Наталія взяла батька під руку й повела; повз дружину він пройшов, навіть не глянувши. Софія Григорівна залишилася біля стіни з порожнім стаканчиком. Оксана вийшла із зали першою, ще до завершення читання рішення.
На сходах Олена побачила Сергія: він чекав унизу, біля першого прольоту.
— Два аркуші… — заговорив він, коли вона підійшла. — Навіть не пам’ятаю, коли підписував.
Після паузи Сергій продовжив:
— Я ж вважав будинок нашим. Чесно вважав.
— Він і був нашим, Сергію. Усі двадцять два роки. До того дня, коли ти вирішив віддати його Шульзі в рахунок боргу.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.