Життя без прикрас— Мені з тобою поговорити треба, — сказав він через паркан.
— Я вас звідси чую. Кажіть.
Він витримав паузу, наче ще вирішував, чи варто так принижуватися. Потім заговорив діловито й рівно — мабуть, цим тоном обговорював справи з постачальниками.
— Позов я відкликаю. Уже завтра заберу розписку, арешт скасують. Сергій теж зніме вимоги й поїде. Будинок залишиться тобі, більше ніхто не потурбує. Від тебе потрібен папір: жодних претензій до нас. І до слідчих не звертатися.
— А що буде з блокнотом?
Щока Михайла Павловича сіпнулася.
— Мій блокнот. Без дозволу взяли. Софія покладе назад.
— Його вже долучили до справи, Михайле Павловичу. Тепер розпоряджатися ним суду, не вам і не мені.
— Софія свідчити не буде, — уперше жорстко промовив він. — Я поговорю з нею. Пів століття слухалася, послухається й зараз.
— Це тільки її рішення. Нам із вами за неї вирішувати не можна.
Ще трохи він розглядав Олену крізь штахетник. Коли знову заговорив, голос був майже незлобивим, тихим, ніби він нагадував про відому обставину.
— Я тебе в сім’ю прийняв. Дівчисько з архіву, без грошей, без батька.
— Ви мене виторгували. Собі — фабрику, мені — розвалюху. Розвалюху я потім підняла сама. А вам чотирьох чистих аркушів вистачило, щоб свою фабрику віддати.
Михайло Павлович поїхав. Олена лишилася на ґанку, слухаючи, як наприкінці вулиці стихає мотор. Повернувшись до кухні, вона відтворила розмову з пам’яті в зошиті, зазначила час і підписалася.
Звичка.
Цього разу слухання відбувалося на другому поверсі, у великій залі з високими вікнами, що виходили на площу. За Михайлом Павловичем, у першому ряду, влаштувалися Наталія з чоловіком. Оксана Кравченко прийшла сама й залишилася в білому пальті біля самих дверей, в останньому ряду.
З фабрики зібралося чоловік п’ять: бухгалтер, комірник, обидва сиві майстри, що були на золотому весіллі, ще хтось незнайомий. Біля вікна сиділи Григорій Борисович, Раїса Семенівна й Тетяна Романівна. Олексій, який приїхав ранковим потягом із великого міста, сів із ними; ні до кого іншого він не підійшов.
Останньою з’явилася Софія Григорівна. Вибрала окреме місце біля стіни. Чоловік обернувся, зібрався щось їй сказати, але так і не промовив ні слова.
Михайла Павловича тепер захищав моложавий галасливий адвокат у дорогому костюмі; поруч із ним стояв портфель із крокодилячої шкіри. Інтереси Сергія представляв зовсім молодий колега Гончара з тієї ж колегії, помітно розгублений.
Першою викликали експертку-криміналістку. Повна жінка в строгому костюмі вивела на екран фотографію: перетин штрихів, збільшений настільки, що суцільний блискучий чорний шар тонера над тонкою чорнильною лінією було виразно видно.
— Сумнівів у послідовності немає, — пояснила вона. — Підпис уже був на аркуші, коли на нього нанесли текст. Є й інша невідповідність: гарнітура не відповідає даті розписки. На той час цього шрифту ще не було в поширених офісних програмах.
— Можливо, на прохання самої відповідачки згодом передрукували документ замість утраченої рукописної розписки, — заперечив новий адвокат свекра.
— Тоді вона підписала б заново надрукований текст і її підпис опинився б зверху. Тут усе навпаки, — спокійно відповіла експертка.
Адвокат сів. Наступним до трибуни вийшов Лісовський. Анатолію Вікторовичу було вже за вісімдесят; він рухався повільно, з ціпком. Старомодний темний костюм, окуляри на тому самому тонкому шнурку. Від запропонованого стільця нотаріус відмовився.
— Майже всі посвідчені мною договори я пам’ятаю, — сказав він. — Але цей запам’ятався особливо. Рідко наречена вимагає доповнити підготовлений майбутнім свекром шлюбний договір тим, чого він сам не передбачив.
— Розкажіть суду, як це було.
— Михайло Павлович привіз готовий папір. Тільки фабрика: частки, доходи, відмова дружини від будь-яких зазіхань. Олена Миколаївна погодилася з прочитаним, але зажадала умови щодо будинку. Купити його збиралися за гроші від продажу будинку її діда. Михайло Павлович засміявся. Дослівно сказав: «Хай удавиться своєю розвалюхою, мені фабрика дорожча». Пункт складав я. Обох запитав, чи усвідомлюють наслідки; обоє підтвердили, що усвідомлюють.
— Про позику Михайла Павловича на придбання будинку тоді говорили?
— Ні. Він, навпаки, особливо наголосив, що будинок купують за гроші нареченої й сам цей будинок йому не потрібен. Я після цього випадку вчив помічників уважно читати кожен пункт — розповідав їм цю історію.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.