На сімейному святі чоловік дав Олені добу на збори, але, підписавши папери про розлучення, вона запитала про його юриста

Після рішення все рухалося неквапно, без музичного супроводу. Михайло Павлович апеляції не подав. Казали, новий адвокат порадив йому готуватися до розмови зі слідчим, а не сперечатися з рішенням. Через місяць воно набрало законної сили.

Шульга звернувся до суду. Справу щодо безспірного боргу за постачання він виграв швидко. Щоб розрахуватися, фабрика продала частину обладнання; виробництво скоротили на третину, цех м’яких меблів закрили. Оксана Кравченко пішла однією з перших. За чутками, перебралася до обласного центру.

Сергій залишався в майстерні. Як і раніше, зникав рано, повертався пізно — наче ніякого рішення не існувало. Коли сплив строк добровільного виконання, Людмила передала отриманий виконавчий лист судовим виконавцям. Судова виконавиця відкрила провадження й призначила примусове виселення.

Напередодні призначеного дня Олена повернулася ввечері з роботи: у вікнах майстерні було темно. Двері виявилися незамкненими. Усередині чисто й порожньо — одягу, документів, інструментів Сергія вже не було. Складене розкладне ліжко стояло біля стіни; верстак був витертий. На полицях лишилися тільки Оленині банки з фарбою для лиштви.

Уранці до хвіртки під’їхало стареньке таксі замість машини судових виконавців. Софія Григорівна вийшла з маленьким полотняним мішечком.

— Сергій учора приїхав до мене. У нас поки залишиться. Ось, просив тобі віддати.

Розв’язавши мішечок, вона поклала Олені в долоню ключі від будинку й маленький чорний пульт. Ним Сергій відчиняв ворота того вечора, коли скінчилися відведені дружині двадцять чотири години.

— Йому самому прийти соромно. Не зміг, — пояснила свекруха.

Олена стиснула в’язку разом із пультом.

— Може, зайдете? Я чаю заварю.

— Потім якось. Таксі чекає.

Через годину Олена зателефонувала судовій виконавиці: Сергій виїхав сам, ключі повернуто. Судова виконавиця приїхала, склала акт, оглянула спорожнілу майстерню й закінчила провадження. Усе тривало сорок хвилин.

Улітку Олена звільнилася з архіву. На той час Зайцев уже повернув їй лабораторію. У коридорі ніяково, плутано вибачився, навіть запропонував премію, але вона вже ухвалила рішення.

Вона подала заяву за власним бажанням, відпрацювала два тижні. Незакінчені реставрації передала Тетяні Романівні, додавши до кожної докладний опис. А разом із ними залишила стару лупу.

— Назовсім? — запитала Тетяна Романівна.

— Так, назовсім. Тобі вона тепер потрібніша. Собі нову куплю.

У колишній майстерні Сергія Олена облаштувала свою. Григорій Борисович допоміг перевісити стелажі й налагодити добре освітлення. Верстак залишився: для великих аркушів кращого годі було й придумати. На дверях з’явилася проста табличка: «Експертиза та реставрація документів».

Клієнти дізнавалися про неї одне від одного. Першою прийшла літня вдова із заповітом чоловіка: уся квартира чомусь відходила його племінникові. Просила тільки подивитися папір. Олена подивилася. Через місяць удова зателефонувала — суд призначив експертизу.

Краєзнавець із сусіднього міста приніс пачку листів земського лікаря, пошкоджених пліснявою. Слідом звернувся районний музей: фронтові трикутники у фондосховищах розсипалися від дотику. Заробіток поки був менший, ніж в архіві, але кожну роботу Олена тепер виконувала у власній майстерні.

Отримавши перші великі гонорари, вона вирушила до обласного центру, до старого годинникаря. Він упізнав її відразу й без розпитувань дістав оксамитовий футляр із шухляди.

— Я ж казав: такі речі продаються повільно.

Капітанський годинник батька знову пішов у неї на руці. Більше вона його не знімала.

Наприкінці літа, приїхавши по яблука на ринок, Олена помітила біля будматеріалів фабричний фургон. На місці колишньої емблеми меблів Ковальчуків світлів прямокутник фарби, що не встигла вигоріти. Дошки в кузов вантажив Сергій.

Він змарнів, посірів; сорочка висіла, як на вішаку. Михайла Павловича поруч не було. Слідство ще тривало, і, як подейкували, він майже перестав виходити з дому.

Сергій підвів голову. Кілька секунд вони дивилися одне на одного через торгові ряди. Олена пройшла далі, не зупиняючись. Купила яблука, розплатилася й попрямувала до автобуса.

У вересні, рівно через рік після золотого весілля, до майстерні прийшла Софія Григорівна. Принесла стару бляшану коробку з-під льодяників з облізлою картинкою.

— Мамині листи, — сказала вона. — Після технікуму я далеко поїхала працювати, от вона мені й писала. Зберігаю вже п’ятдесят років. Зовсім вицвіли, подекуди не розібрати. Можна врятувати?

Олена відкрила кришку. Шкільні зошитові аркушики в клітинку, тонкі, вирвані; олівцеві рядки місцями майже зникли. Літня жінка, яка вчилася в сільській школі, виводила літери старанним дитячим почерком.

— Можна. Знадобиться час, одразу все не вийде, але врятувати можна.

Вони вмостилися у вітальні за довгим столом, де колись збиралася на свята родина Ковальчуків. Олена заварила чай. Софія Григорівна вийняла першого листа й почала читати вголос, розбираючи слово за словом, вгадуючи стерті місця. Олена слухала, нахилялася з новою лупою й іноді допомагала прочитати.