— Алло, Ірко, ви там салати ще не доїли? — весело спитала Олеся.
— Лесько! — пролунав у слухавці радісний крик подруги. — Ми тільки картоплю поставили, а ти чого дзвониш? Ти ж наче до свекрухи поїхала.
— Тортури у свекрухи скасовано з технічних причин, — розсміялася Олеся, виїжджаючи на трасу. — Я їду до вас і везу з собою стратегічний запас ковбас і найкращу в місті рибу.
— За пів години чекайте.
В особняку Людмили Василівни стрілки масивного підлогового годинника наближалися до пів на дванадцяту. Богдан сидів на м’якому дивані, ліниво перемикаючи канали.
Свято йшло своєю чергою. Тітка Ліда розповідала про свої помідори, дядько Толя голосно сперечався з телевізором. Шлунок Богдана невдоволено забурчав.
Салати салатами, але він згадав про ту саму дорогу ковбасу й ніжну червону рибу, яку вони з Олесею купили напередодні. У животі зрадницьки забурчало від передчуття.
— Чого вона там і досі вовтузиться? — невдоволено буркнув він собі під ніс, згадавши про дружину.
— Скільки можна терти мамину плитку? Олеся, гей!
Відповіді не було.
— Піду сам відріжу ковбаси, а то від неї не дочекаєшся, — зітхнув Богдан і важко підвівся з дивана.
На ногах у нього були дбайливо видані мамою нові домашні капці, тканинні, з абсолютно гладенькою шовковистою підошвою. Ідеальне взуття на слизьких поверхнях. Богдан розслаблено поплентався на кухню…
