Материнська образа, сумніви й бажання знайти їм виправдання зникли. Їх змінила холодна лють людини, яка побачила несправедливість без прикрас і зрозуміла: відступити тепер означає добровільно погодитися з нею. Я мала зупинити їх не заради насолоди помстою, а заради себе й пам’яті про Віктора. Чоловік колись передбачив небезпеку й намагався мене захистити; я не мала права змарнувати цей захист.
— Ілле Андрійовичу, піднімайте всі документи, — сказала я. Голос більше не тремтів. — Подавайте необхідні заяви й готуйте позов. Ми домагатимемося правди.
— Я вже почав роботу, — відповів він. — І доведу її до кінця.
Звістка про заставу не зламала мене, а загартувала. До цього я думала, що захищаю минуле, але тепер ішлося про майбутнє і саме право жити. Кілька наступних днів минули в стані граничної зібраності. Холодна вода, рипуче ліжко й мізерна їжа з банок, що збереглися в погребі, перестали здаватися важливими.
Руки виконували звичну роботу, поки думки вибудовували порядок подальших дій. Я остаточно вичистила кімнату з піччю, відмила знайдений на горищі дерев’яний стіл і поставила його біля вікна. Він став моїм робочим місцем. Щовечора розмова з юристом на пагорбі нагадувала коротку нараду.
Ілля Андрійович повідомляв новини послідовно й без зайвих обіцянок. До слідчих органів пішла заява про можливе шахрайство. До банку надіслали офіційне повідомлення з медичними довідками, що підтверджували мій тяжкий стан у дні підписання паперів. Кредитна установа розпочала внутрішню перевірку.
Очікування не означало бездіяльності. Кожен підготовлений запит, кожна піднята довідка й кожна розмова повертали мені те, чого молоді намагалися позбавити: можливість брати участь у власній долі. Я уважно запам’ятовувала пояснення юриста й перепитувала незрозумілі терміни. Більше жоден папір не мав залишатися для мене «простою формальністю».
— Тепер доведеться зачекати, — пояснював юрист. — Перші заходи вжито. Займайтеся будинком, а вони скоро самі покажуть, що мають намір робити.
Я дослухалася до його поради. У сараї знайшлася лопата, і я почала розчищати невелику ділянку перед ґанком. Земля злежалася, товсті корені багаторічного бур’яну не хотіли піддаватися. Кожен вирваний корінь здавався частиною колишньої сліпої покори, яку я витягала із себе з зусиллям і болем.
На п’ятий день після розмови про кредит Ілля Андрійович зателефонував сам. У його стриманому тоні чулося задоволення.
— Почалося, Галино Степанівно. Сьогодні вранці на вашу міську адресу доставили рекомендоване повідомлення для Богдана й Оксани.
Я легко уявила їх за кавою на моїй кухні. Вони обговорюють фасади нових шаф, ліниво відчиняють двері кур’єрові, розписуються й розкривають щільний конверт, іще не знаючи, як зміниться їхній ранок.
У листі від мого законного представника підтверджувалося одноосібне право власності. Будь-яка спроба розпорядитися квартирою без мене мала негайно оскаржуватися. Крім того, їм пропонувалося впродовж доби дати пояснення щодо кредитного договору, який я вважала отриманим обманом.
Але головним ударом стала реакція банку. Отримавши документи й медичні відомості, служба безпеки заморозила всі пов’язані рахунки до завершення перевірки. Богдан втратив доступ до карток і спільних заощаджень, якими звик розпоряджатися. Василь Романович особисто простежив, щоб обмеження набули чинності відразу.
Ілля Андрійович розповів, що син уже приїздив до відділення. Він кричав, вимагав розблокувати гроші й погрожував скаргами, але після спокійного пояснення вийшов звідти блідим. Слідом з’явилася Оксана. Вона влаштувала сцену, вимагала начальство й голосно говорила про свої права, доки її ввічливо не попросили залишити приміщення.
Їхній добробут, збудований на моїх коштах і довірі, застиг під тонкою крижаною кіркою. Я сиділа біля берези, відчуваючи вітер у волоссі, і не відчувала злорадства. Просто порушений порядок почав відновлюватися: моє поверталося до мене, а їхні вчинки — до них.
Щойно ми закінчили розмову, телефон задзвонив знову. На екрані висвітилося ім’я Богдана. Я прийняла виклик і почула не звичний поблажливий голос сина, а зірваний крик людини, яка вперше по-справжньому злякалася…
