Михайло п’ятнадцять років вважав, що дружина пішла до іншого, поки випадково не зустрів її в ресторані

Рестораном уже володів колишній офіціант. Шульга віддав його майже задарма й поїхав із Лозовецька. Тітку Варю я ще до цього влаштував до нашої заводської їдальні.

Ми сіли в кутку біля вікна — там, де я вперше побачив Ірину. Через два столики було моє тодішнє місце. Я сидів на ньому заціпенілий і не міг навіть нахилитися по меню, що випало.

Гриша вже заходився розрізати мамі котлету, як звик робити завжди. Вона засміялася й забрала ніж.

— Я сама.

Повільно, не надто вправно, вона розрізала котлету. Без допомоги.

Потім двома пальцями відвела волосся від скроні за вухо — повільно, ніби гладить кошеня. Я міг би всі ці роки дивитися на це щодня. Тепер я думав тільки про те, що більше не пропущу жодного такого руху.

Пізно вночі ми сиділи з Іриною біля пічки. На старому дивані спав Гриша. З гаманця я вийняв пожовклий аркушик, складений учетверо й протертий на згинах. «Я йду до іншого. Пробач, не шукай». Її записка.

Усі роки я носив її при собі. Можливо, щоб пам’ятати. Щоб було чим підживлювати ненависть. Ірина побачила аркушик і заплющила очі.

Я відчинив пічку. Вогонь гудів. Простягнув їй записку. Вона подивилася на свій почерк п’ятнадцятирічної давнини й кинула папір у вогонь. Той спалахнув і за секунду обернувся на попіл.

П’ятнадцять років. Одна секунда.

— Не було іншого, — сказала Ірина, не відриваючи погляду від вогню. — Ніколи. Жодного дня.

— Знаю.

Перед від’їздом Гриша видерся на дах будинку Галини Іванівни. Відгвинтив синій вітряк, обережно спустив його вниз і поставив на ґанку.

— Залишу вам на згадку, Галино Іванівно. А влітку приїду, поставлю новий, справжній. Ми з татом на заводі зробимо такий, що на всю вулицю світла вистачить.

Вона подивилася спершу на хлопчика, потім на мене.

— Ну викапаний ви. Тільки усмішка в нього частіше буває.

Улітку ми поставили їй на дах новий вітряк — заводський, білий, заввишки три метри, зі справжнім генератором. Лопаті розраховував Гриша, мені залишилося лише перевірити. Кут атаки він вибрав правильно з першої спроби.

Тепер електрика є в усьому будинку Галини Іванівни й у трьох сусідніх. Уночі з озера видно білі лопаті, що повільно обертаються над дахом. У Лозовецьку вітряк прозвали «Гришин млин».

Минуло два роки. Ірина тримається. Як і обіцяв професор, хворобу вдалося зупинити. Сама вона не ходить, але може підвестися з підтримкою й зробити кілька кроків. Руки слухаються.

Вона знову працює з книжками: у районній бібліотеці через дорогу від нас веде гурток. Гриша возить її туди, іноді — я. Бібліотекарки душі в ній не чують. Запевняють, що вона пам’ятає напам’ять кожну книжку з їхніх полиць.

Син навчається в десятому, фізико-математичному класі — найкращому в місті. З майбутнім визначився твердо: вступатиме, вивчатиме енергетику. Каже, що його турбіни будуть кращі за мої. Я не заперечую. Думаю, так і буде.

Через рік після нашої зустрічі в ресторані, у шістдесят два роки, я залишив посаду генерального директора. Зараз мені шістдесят три. Половину життя я віддавав заводу все, бо повертатися було ні до кого. Тепер удома чекають.

На заводі я буваю два дні на тиждень, працюю консультантом. Решту часу — вдома. Готую, хоч виходить погано; Ірина все одно хвалить. Лагоджу вітряки, вечорами читаю дружині, коли в неї втомлюються очі. І всміхаюся.

Секретарка пам’ятала свою колишню листівку — «Михайлові Павловичу, який ніколи не всміхається». На останній день народження подарувала іншу: «Михайлові Павловичу, якого більше ніхто не впізнає».

Щороку в середині жовтня, у день похорону Віктора Олексійовича, я сам вирушаю рейсовим автобусом до Лозовецька. Йду до нього на цвинтар. Стою біля могили. А потім навмисно пропускаю останній автобус.

О 21:10 дивлюся із зупинки, як він їде без мене, і під дощем іду пішки до «Лозовецького двору». Сідаю за кутовий столик біля вікна, замовляю чай. Сиджу годину-другу. Новий господар знає: підходити з розмовами не треба. Він лише ставить переді мною ще одну чашку.

Через два столики ніхто не сидить. Мені й не потрібно, щоб там хтось був. Я приходжу, щоб пам’ятати той вечір: біля могили людини, яку любив, я затримався настільки, що не встиг на автобус. Якби я тоді встиг — так і не дізнався б про сина. І про те, що дружина п’ятнадцять років любила мене й віддала перевагу моїй ненависті.

За чаєм я думаю про людей, які, як і я, роками тримаються за образу й називають її гордістю. Про те, як легко жодного разу не спробувати дізнатися причину: чому пішла жінка, яка співала на твоїй кухні, чому замовк друг, чому брат не з’явився на похороні. Я теж не питав. Ненавидіти було легше: для цього від мене нічого не вимагалося. А правда могла виявитися страшнішою за ненависть — у ній могла виявитися моя власна провина.