— Дали місце в гуртожитку. Два роки якось трималася. Прибирала офіси, потім захворіла, пропустила зміни, не заплатила за кімнату. Мене виселили. Паспорт треба було поміняти, а я все тягнула, потім він став недійсним. Без нього на роботу брали тільки туди, де можна обдурити. Один чоловік запропонував жити в нього, але ціна була така, що краще вже під парканом. Я відмовилася. Він ударив мене, і я пішла. Потім навчилася шукати пляшки.
Вона розповідала про це рівно, майже сухо, ніби йшлося про чужу дівчину. Назар розумів: це не байдужість. Це броня. Якщо не торкатися болю, він менше пече.
— Тепер у тебе буде дах над головою, — сказав він. — І робота. Поки ти сама не вирішиш піти, ніхто тебе не вижене.
Ярина повернула до нього обличчя.
— Чому ви мені вірите?
— Бо бачу, як тобі важко не просити. Люди, які вигадують жалісливі історії, зазвичай дивляться інакше.
Вона знову відвернулася. На її колінах тремтіли пальці, тонкі, обдерті, із задирками.
Будинок Галини Миронівни стояв у тихому передмісті: невеликий, доглянутий, із темним дахом, садом і теплим світлом у вікнах.
Ярина вийшла з машини сама. Коли Назар хотів подати їй руку, вона трохи відсторонилася. Не грубо — радше звично, ніби будь-який дотик наперед чекала як небезпеку.
У домі пахло ліками, чаєм і старими книжками. Галина Миронівна сиділа в кріслі біля вікна, укрита пледом. Невисока, сухорлява, з живими очима, вона всміхнулася синові, але відразу насупилася, помітивши дівчину в його тіні.
— Назаре, кого ти привів?
— Мамо, це Ярина. Вона допомагатиме тобі по дому.
— Знову помічниця? — Галина Миронівна невдоволено підібгала губи. — Ти ж знаєш, чим це закінчується. То грублять, то нишпорять по шафах, то йдуть за три дні.
— Ця не піде, — сказав Назар.
Старенька зміряла Ярину уважним поглядом. Не злим, але чіпким, ніби бачила не брудну куртку й подерті джинси, а те, що сховане під ними.
— А що в неї з взуттям?
