— Мене нікуди не беруть, — промовила вона тихіше. — Документи прострочені. Нормальної адреси немає. Після інтернату ніхто особливо не розбирався, що зі мною буде. Спочатку ночувала де доведеться, потім збирала пляшки. Ось і вся біографія.
— Документи відновимо, — сказав Назар. — У мене є юристи. Оформимо все як належить. Спершу треба, щоб ти погодилася.
Ярина дивилася на нього довго й уважно. У її обличчі з’явилося те, чого доти не було: страх. Не перед ним, а перед можливістю повірити не тій людині. Перед надією, яка потім ударить сильніше за будь-який кулак.
— Я тобі лихого слова не скажу, — тихо додав Назар. — Обіцяю.
Вона вдихнула так, ніби повітря завдавало болю, і повільно кивнула.
— Гаразд. Поїхали.
Назар відчинив перед нею дверцята машини. Ярина завмерла на порозі, дивлячись на світле шкіряне сидіння, і ніяково відступила.
— Я брудна.
— Сідай. Це не важливо.
Вона забралася всередину обережно, вмостилася на самому краєчку, намагаючись не торкатися спинки. Водій кинув у дзеркало короткий здивований погляд, але промовчав. Назар сів поруч.
— До Галини Миронівни, — сказав він.
Машина рушила. Ярина дивилася у вікно без захвату й цікавості, ніби спостерігала чуже життя крізь скло: вітрини, теплі вікна, людей із пакетами, вечірнє світло. Усе це існувало поруч, але не для неї.
— Давно ти на вулиці? — спитав Назар після довгої паузи.
— Приблизно пів року.
— А раніше?
— Інтернат. До нього майже нічого. Мене залишили біля пологового відділення. Ні записки, ні імені. Назвали Яриною, бо так звали жінку, яка мене знайшла. Прізвище дали за назвою вулиці, але я його майже не відчуваю своїм.
Назар відвернувся до вікна. Він уявив маленький згорток біля холодних дверей, дитину, на яку ніхто не чекав. Потім дівчинку в спільній спальні, без маминих рук на чолі, без людини, до якої можна бігти зі страхом чи радістю.
— В інтернаті було важко? — спитав він обережно.
— Нормально, — надто швидко відповіла Ярина. — Годували. Одяг видавали. Вчитися змушували.
— Ти зараз не правду сказала.
Вона стиснула пальці на колінах. Кілька секунд мовчала, потім промовила глухо:
— Старші дівчата били. Вихователі робили вигляд, що не бачать. Якщо вважали, що я завинила, могли замкнути в комірчині або внизу, де темно й пахне сирістю. Одного разу мене замкнули в туалеті на ніч. Я не прийшла на вечерю. Ніхто навіть не спитав, де я.
Назар відчув, як напружилися м’язи щелепи.
— А коли вийшла звідти?
