Життя без прикрас— Мене нікуди не беруть, — промовила вона тихіше. — Документи прострочені. Нормальної адреси немає. Після інтернату ніхто особливо не розбирався, що зі мною буде. Спочатку ночувала де доведеться, потім збирала пляшки. Ось і вся біографія.
— Документи відновимо, — сказав Назар. — У мене є юристи. Оформимо все як належить. Спершу треба, щоб ти погодилася.
Ярина дивилася на нього довго й уважно. У її обличчі з’явилося те, чого доти не було: страх. Не перед ним, а перед можливістю повірити не тій людині. Перед надією, яка потім ударить сильніше за будь-який кулак.
— Я тобі лихого слова не скажу, — тихо додав Назар. — Обіцяю.
Вона вдихнула так, ніби повітря завдавало болю, і повільно кивнула.
— Гаразд. Поїхали.
Назар відчинив перед нею дверцята машини. Ярина завмерла на порозі, дивлячись на світле шкіряне сидіння, і ніяково відступила.
— Я брудна.
— Сідай. Це не важливо.
Вона забралася всередину обережно, вмостилася на самому краєчку, намагаючись не торкатися спинки. Водій кинув у дзеркало короткий здивований погляд, але промовчав. Назар сів поруч.
— До Галини Миронівни, — сказав він.
Машина рушила. Ярина дивилася у вікно без захвату й цікавості, ніби спостерігала чуже життя крізь скло: вітрини, теплі вікна, людей із пакетами, вечірнє світло. Усе це існувало поруч, але не для неї.
— Давно ти на вулиці? — спитав Назар після довгої паузи.
— Приблизно пів року.
— А раніше?
— Інтернат. До нього майже нічого. Мене залишили біля пологового відділення. Ні записки, ні імені. Назвали Яриною, бо так звали жінку, яка мене знайшла. Прізвище дали за назвою вулиці, але я його майже не відчуваю своїм.
Назар відвернувся до вікна. Він уявив маленький згорток біля холодних дверей, дитину, на яку ніхто не чекав. Потім дівчинку в спільній спальні, без маминих рук на чолі, без людини, до якої можна бігти зі страхом чи радістю.
— В інтернаті було важко? — спитав він обережно.
— Нормально, — надто швидко відповіла Ярина. — Годували. Одяг видавали. Вчитися змушували.
— Ти зараз не правду сказала.
Вона стиснула пальці на колінах. Кілька секунд мовчала, потім промовила глухо:
— Старші дівчата били. Вихователі робили вигляд, що не бачать. Якщо вважали, що я завинила, могли замкнути в комірчині або внизу, де темно й пахне сирістю. Одного разу мене замкнули в туалеті на ніч. Я не прийшла на вечерю. Ніхто навіть не спитав, де я.
Назар відчув, як напружилися м’язи щелепи.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.